яскравий, сонячний ранок. Весна. Квітень. Прилетіла перша ластівка, та так весело та голосно заспівала,
що Адель прокинулася від сну, який був настільки солодким, що дівчина спочатку образилася на пташку,
але, коли та, сівши на підвіконник, глянула на маленьку соню своїми очима, посміхнулася. «Добрий сон
був, та треба підніматися».
Дівчина граційно потяглася. Їі не дуже довге, хоча й не коротке блондинисто-жовто-русяве волосся
вело своє життя й не завжди слухалося господарки, тому зараз Адель виглядала смішно з розкуйовдженою
зачіскою а-ля «Я щойно прокинулася». Та декому це може здатися милим і природно-красивим.
Дівчина протерла димно-синьо-голубі очі, що заблистали, як вранішня роса на світлому, але ще не
пекучому сонці. Адель не подобалося це. Вона почувалася так, ніби зараз заплаче, а плакати дівчина
не любила, бо вважала, що потрібно бути сильною і завжди добиватися свого чого б це не коштувало.
Після п`ятихвилинних потягань Адель таки змусила себе піднятися з ліжка. Пташка все ще сиділа на
підвіконнику і вдивлялась у вікно. Що вона там такого цікавого знайшла невідомо, але її погляд був
настільки сконцентрованим, наскільки це можливо для ластівки. Адель позіхнула, прикриваючи долонею
рота, і пішла до вікна роздивитися пернату. Її погляд був зосереджений на пташці, тому дівчина не
побачила, як наступила на хвіст Сірого. Вона зойкнула й не на жарт перелякалася.
Хом`як, названий не за кольором своєї шерсті, хоча був дійсно сірим, а на честь Ґендальфа Сірого —
героя улюбленого роману Адель «Володар Перснів» не раз дивував дівчину. Тваринка завжди могла
розвеселити її одним своїм поглядом, могла якимось дивовижним чином вилізти з клітки і перегризти
провід від навушників чи пережувати зошити або книжки, коли Адель забувала їх сховати. От і цієї
ночі Сірий магічним способом виліз із клітки, спустився по ніжці стола на підлогу і там же заснув.
«Ах ти ж маленький бешкетник, знову виліз! Я ж могла тебе розтоптати!»
Дівчина нагнулася, взяла в руки хом`ячка, піднялася і поцілувала його. Адель поклала Сірого собі на
плече і, усміхаючись, пішла до вікна, де на неї ще й досі чекала пташка.
Ластівка вже не вдивлялася в кімнату, вона цокала своїм дзьобом об віконне скло. Дівчина здивувалася
від такої поведінки пташки. Адель спіймала себе на думці, що ластівка намагалася їй щось повідомити, але
тут же покинула це, бо хоч вона й вірила в різні гадання та забобони — надіятися, що пташка прилетіла
спеціально до неї щоб доставити якусь новину, було безглуздо. Ні, не зараз, не тоді, коли минулої осені
вона відсвяткувала вісімнадцятиріччя. «Треба бути дорослою і не залежати від когось», — сказала вона
тоді собі. «Треба бути дорослою, Адель», — промовила дівчина подумки і підійшла до вікна.
«Що ж ти тут забула, моя перната подруго?» — дівчина з легкою посмішкою заговорила до пташки. «Ще ж
так рано. Не видно нікого з твоїх родичів. Самотня моя ластівочко».
Адель приклала вказівний палець до скла прямо на те місце, де з іншого боку знаходився дзьоб пташки.
Ластівка перестала стукати об вікно і подивилася на обличчя дівчини. Сірий, який щойно сидів на плечі
своєї годувальниці, по рукаві білої піжами спустився до підвіконника. Адель затривожилася. Вона гадала,
що хом`як злякає ластівку і та полетить. Дівчина хотіла ще хоч трішки насолодитися її присутністю.
Справді, малий гризун налякав пташку. Вона розправила крила, насупила своє пір`я, як це роблять птахи,
щоб налякати своїх кривдників та ще щось сказала на пташиній мові. Адель подумала, що, якби ластівка
говорила людською мовою, то, скоріше всього, пташка б висловила свій страх до Сірого. Його насичено-
червоні та глибокі очі просто не могли залишити нікого байдужим. Пронизливий погляд діставав до
найпотаємніших кутків душі і незрозумілим чином наводив там лад або ж навпаки розпалював багаття
відчаю, смутку та журби.
Минуло трішки часу. Ластівка із захисної пози знову перейшла у звичну. Склала крила на місце і дивилася
то на Сірого, то на дівчину, ніби чекала чогось від них.
Адель підняла руку, щоб відкрити вікно. На якусь мить дівчина забула за ластівку і занадто різко смикнула
за ручку. Пташка полетіла...
«Та що ж це, повернися!» — Адель прокричала вслід, але ластівки вже й духу не було. Сірий швидко заповз
знову на плече. В Адель виникло враження, що хом`ячок образився на неї за злякану пташку. Та й сама
дівчина була зла на себе через цю ситуацію.
А тим часом на небі зібралося декілька хмаринок. Прохолодний, але приємний вітерець подув у вікно на
обличчя Адель. Розкуйовджене від сну волосся дівчини почало злегка коливатися від вітру. Здавалося, сама
природа обнімає Адель, ніби, намагаючись заспокоїти її. Вітер трішки посилився. Сірому він здався небезпечним,
тому той переліз на потилицю дівчини так, що вона закривала подув. Було незручно, але чого не зробиш
заради комфорту улюбленої домашньої тваринки.
Вітер посилювався. Тепер волосся Адель вже в повній мірі танцювало свій танець. Дівчина подумала, що
пташка відчула таку зміну погоди і втекла до безпечного місця. Це її заспокоїло. Вітер почав відступати.
Ще декілька секунд і його вже не було, та той короткий буревій нагнав хмари до будинку.
Маленька краплинка дощу впала дівчині на звичайний собі, дещо з невеликим потовщенням в кінці ніс,
трішки поповзла до низу та висохла на теплій шкірі. Адель хотіла закрити вікно, але щось всередині неї
не дало це зробити. Тим часом невеликий тепленький дощ падав мороссю на землю та трішки на дівчину.
Важко у світі знайти запах кращий, ніж запах пилюки, прибитої дощем, запах спокою, примирення, весни.
Адель відчула справжню духовну насолоду від такої атмосфери. Тихий шум дощу, невеликий бриз та сяяння
сонця, яке так і не сховалося над хмарами. Прекрасно, спокійно, тихо, щасливо...
Обличчя Адель було вже достатньо мокрим від дощу і вода почала стікати спочатку на підборіддя, а потім,
як набереться достатня кількість, великими краплинами падала то на піжаму, то на підвіконник, то стікала
далі по елегантній та стрункій шиї під одяг. Дівчині це почало не подобатися, тому вона прикрила вікно, а
згодом і повністю зачинила його.
Підвіконник був дещо мокрим, та Адель на це не зважала, як і на своє, омите весняним дощем, обличчя.
Сірий знову переліз на плече господарки. Вона поглянула на малого бешкетника. Цього разу хом`як
дивився на дівчину щасливими, як їй самій здалося, очима. Адель легенько усміхнулася, посадила Сірого
назад в клітку, пішла до ванної та витерла рушником обличчя.
…
"Не потрібно шукати щастя, воно й так поруч. Щастя — це моменти. Моменти, які ми не завжди зуміємо
розпізнати і прийняти у життя. Але, якщо вийде хоча б на мить усвідомити щось прекрасне, то ця мить
запам`ятається вам назавжди. Ловіть щастя у моментах і будете щасливі!"
ID:
677317
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2016 08:02:28
© дата внесення змiн: 10.01.2017 17:52:43
автор: Самотня Людина
Вкажіть причину вашої скарги
|
Уявила Ґендальфа-хом'яка 
Безмежно вдячний такому порівнянню. Не тільки у Вас та хвора фантазія. Коли писав, то теж це уявляв. А помилочку виправлю. Не сильний в анатомії. Дякую 
