« Няма таго, што ранш было...»
Пісняри
Минає літо. Все минає,
що починається весною.
І все, чого душа бажає,
тече у Лету за водою.
Душа оплакує минуле
і на майбутнє уповає.
А серце, наче і не чуло,
що без утрати не буває.
Умите кольорами крові,
перемагає жовто-синє
і за законами любові
парує літнє і осіннє.
З'їдає обрії червоне.
Але і юне, і зелене
очима-зорями ікони
із ночі дивиться на мене.
І просинаються романи,
коли надія не остання,
і посипаємо на рани
солоні присмаки кохання.
Але описуються інші
незримі і неповторимі,
як у навіяному вірші
ніколи не вмирущі рими.
І як її жагучі очі
палають інеєм Стожари
тієї однієї ночі,
що й досі ще дарує чари.
І не одна жива надія
покличе осінню до себе,
коли одна-єдина мрія
закине аж на сьоме небо.
І буде істина у слові,
як уявлялося раніше.
Але ніколи не утішить,
умите кольорами крові.
Немає вічної любові,
а першу не замінить інша.
