У краї оселедців і борщів
Триває третій місяць без дощів.
О цій порі я місця не згадаю,
Щоб так було віддалене від раю -
Суха земля твердіша за горіх,
Лютує сонце, наче чує гріх.
В пекельній спеці - що вже та людина! -
Конає навіть степова рослина,
Із річки риба лізе та смердить,
І очерет геть висохлий стоїть.
За обрій степ розораний жовтіє,
У куряві могила височіє.
І там, серед зневоднених земель -
Покинутий аральський корабель,
В бетон розжарений з усіх боків закуте,
Димить, чадить і світу шле отруту,
Знесилене задухою і пилом,
Південне місто – Запоріжжя миле.
Крізь сіру пляму із кінця в кінець
Проліг проспекту Леніна рубець.
І день-у-день змія машин по ньому
У шість рядів повзе, забувши втому,
Як сонце вранці зійде там, де схід,
До ночі, без перерви на обід.
Земля тремтить, тече асфальт рікою,
Машини безперервно чередою
Мнуть колесом розпечену смолу…
Зупинку дайте, курва! хоч малу!
Бо там, де з двадцять першого партз’їзду
На Леніна вповзає змій стальний,
У метрі від бордюрного наїзду
На зебрі - жмут руденький і страшний.
Вже тисяча коліс його зім'яли,
І вже в пергамент тіло розкатали,
Перетворили на асфальт, на тло,
Вже не дізнатись, що воно було,
Та наче доказ «Ось хто я такий!»
І наче докір світу мовчазний,
Руде трикутне вушко просто вгору
Із висохлої корки майорить,
Тремтить від руху швидкого мотора,
І знову вперто вказує в блакить.
Не Леніна тепер – проспект Соборний,
«Партз’їзду» - то Новицького тепер,
Та сором за людей - смердючий, чорний,
Як і асфальт отой - живе, не вмер,
Бо бачив там давно колись на розі -
Розчавлений собака на дорозі.