І грає хлопчина безумцю царю (за мотивами вірша А. Ахматової)
Но Давида полюбила...
дочь Саула, Мелхола.
Саул думал: отдам ее за него,
и она будет ему сетью.
Первая книга Царств.
И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душат.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорби и обида,
Но хочет Мелхола – Давида.
Бледнее, чем мертвая; рот ее сжат;
В зеленых глазах исступленье;
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит...
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое! Униженье мое!
Бродяга! Разбойник! Пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него непохож?
А солнца лучи… а звезды в ночи…
А эта холодная дрожь…"
_ * _
Але Давида покохала...
донька Саула, Мелхола.
Саул думав: віддам її за нього,
і вона буде йому сіткою.
Перша книга Царств
І грає хлопчина безумцю царю,
Й безжалісну ніч співом крушить,
І голосно кличе звитяжну зорю,
Й примарне жахіття він душить.
Говорить прихильно цар хлопцю тоді:
«Мов дивний вогонь горить легінь в тобі,
А ліки твої не шахрайство,
Віддам тобі донечку й царство».
А донька не зводить із хлопця очей,
Не треба вінця їй, не треба пісень.
Образа в душі і скорбота –
Давида Мелхолі охота.
Блідніша, ніж мертва; і стиснутий рот,
А очі зелені в розпуці.
І сяють одежі, дзвенять, як струмок,
Зап’ястя при кожному русі.
Як сон, таємниця, праматір Ліліт…
Не з волі своєї уперто твердить:
«З отравою, мабуть, давали пиття
Й затьмарився тому мій дух.
Приниження і безсоромність моя!
Заброда! Розбійник! Пастух!
Чому ж із вельмож при дворі ні один
Не схожий ні крапельки з ним?
А зірки вночі, а проміння ясне
Й тремтіння холодне оце…».
