Знаєш, мені завжди здавалося:
Сталося, отже, сталося.
Хай осінь в тернових паростях
Ховає свої плоди.
Знов небо на мене звалилося,
В долоні одній помістилося,
А потім пішло на милицях,
Ближче аби до води.
Знаєш, я була впевнена:
Доля сіється зернами,
Устелено, чим устелено.
Далі потрібно йти.
«Чому саме я?» – не питай себе,
Злидні бувають ласими,
Рухають позачассями,
Не трусяться від висоти.
Знаєш, я маю сумніви,
Що виповзають зсувами,
Та сходить раптом у куряві
Сонця сліпучий магніт.
Сталося, отже, сталося,
Сльози у землю всоталися.
Стань же мені витривалістю,
А я тобі стану за світ.
хороший вірш 
