Коли нестерпний біль бере в полон,
і щоб повітря здавлене ковтнути
збираєш сили серед сліз і смутку,
і подих той рятує ... Охолене
оголений твій біль, образи, гнів,
не до небес - до срібного люстерка,
в нім блиск обгортки ласої цукерки,
який очей багато засліпив...
А що там крім солодощів у ній?
І власнику люстерка на цікаво...
Аби лиш кава не була гірка їм,
Аби лиш цукор разставав на дні...
Від часу час звикаємо ковтать
ціну моралі, у ліміті кисню,
образи відпустив в годину пізню
в намул, де світ рятує цвіт латать...
Когда тупая боль опять пленит,
и не хватает воздуха для вдоха,
ты собираешь силы, как бы плохо
там не бывало от пустых обид.
Задремлет гордость, и остынет гнев -
не к небесам, а к зеркалу за шторкой,
а в нем конфетка - лакомка в обертке,
послаще угощенья королев…
Начинка, сладость… Это ль только в ней?
Её владельцу вряд ли не интересно…
Им только б кофе не был слишком пресным,
им всем - побольше б сахара на дне…
… И мы глотаем, искрививши рот,
цену морали в воздухе средь пыли,
топя обиды в цвете белых лилий,
который разбавляет цвет болот…