Він шукав її довго і наполегливо. Реєструвався у різних соціальних мережах, на різних поетичних сайтах. І таки знайшов. Коло її друзів було вкрай обмеженим. Майже ніякої особистої інформації. Але ім`я і псевдо залишилися такими ж, як в юності – Надія Журавка.
Тими ж залишилися її очі, які колись вміщали у себе пів неба. Очі, в яких тонув кожного вечора, які доводили до божевілля. Він вдивлявся через монітор у змережене зморщечками обличчя, і в уяві бачив її – молоду, закохану у нього поетку.
Він, на той час, відомий маститий поет, лише поблажливо ставився до її писанини. А вона бігала на всі його презентації та творчі вечори. А коли робили спільне фото, намагалася якомога ближче стати біля нього.
Зрештою, її наполегливість та щира закоханість здобули його прихильність, а згодом вихор бажань закружляв у колі шалених побачень. Поетична спільнота шепталася поза спиною, смакуючи новітній роман.
Дійшло до дружини, яка стала соромити віком, внуками. І він здався. Якось враз зрозумів, що не вистачить йому ні снаги, ні сил почати нове життя. А згодом доля молодої поетки відірвала її з рідного міста.
Скільки ж то років пройшло? Тридцять, сорок? І що то за сила така, що змушує його на схилі літ шукати її через інтернет?
Вона досі пише вірші. Вони стали вишуканими та виваженими. Але десь там, між рядочками, він все-таки впізнавав її, молоду.
Написав їй листа через сайтову пошту, та вона не відповіла. Лише почала заходити на його сторінку та ставити like під його віршами. Так почав робити і він. Невдовзі кількість віршів на її сторінці помітно зросла. Вірші були про кохання, і він шостим відчуттям зрозумів, що вона пише для нього.
Кожного вечора заходив на сторінку, читав вірш-одкровення і ставив like. Мабуть для неї цього було досить. Бо наступного вечора його чекав новий вірш, нове зізнання.
Like був тим єдиним хистким місточком, що пов`язував їх обох. Більш за все він боявся зруйнувати цей місточок, і коли лежав у лікарні попросив онука заходити на сайт з його облікового запису і ставити лайки під віршами Журавки. Навіть перед смертю прошепотів онуку на вухо: « Став лайки коли мене не стане».
А вона все писала і писала вірші, виливаючи в них своє нерозтрачене почуття і кожного вечора чекала на новий like.
28.10.2016р.
Поїзд Львів-Москва
Ну це ж треба! Ніби якось і банально, бо скільки зараз можна надибати такого... Але ж яка кінцівка, яка розв'язка цього невідбулого кохання...
Браво, Наталю! Прочитала з приємністю..
А чоловіки - вони просто твердошкірі! 
Їхала поїздом зі Львова додому, і от... таке... 
