Заший мені рот і розтрощи кістки:
краще я буду калікою,
аніж перетворюсь в ґолема міської метушні.
Дай мені по їбалу й розбуди зранку,
аби я отруївся в чергових спробах зачепитись за життя,
що вичавлюють з підсвідомості нічні кошмари.
Поцілуй мене, щоб пізніше я тебе ударив:
у відразі до тебе я бачу таку ж силу,
як і у моментах, коли не хочеться з тебе виходити.
Коли я повертаюсь додому ввечері,
кожна клітина мого тіла вибухонебезпечна
і я хочу, аби саме ти тримала детонатор.
Втопи мене у своїх емоційних хвилях:
я хочу захлинатись у твоїй нестачі серотоніну
й вистояти на ногах наступного разу,
як твій застояний біль у грудях вибиває шибки вікон у нашому домі
й просвердлює кишечник хвилюванням.
І прошу тебе, не кривись,
як я укотре плюну на тебе отрутою,
котра іще залишилась після мого останнього вірша:
ти мусиш зрозуміти,
що лише таким чином, я можу очистити нутрощі
від отрути повсякденності.
Якщо смерть вип'є зі мною бренді,
я розповім їй про тебе.
Гадаю, ця сука дозволяє нам бути разом лише тому,
що хоче побачити на власні очі,
як наші налиті свинцем серця
перетворяться на кулі й вистрілять один в одного,
стерши вогнепальними пораненнями
усі хороші спогади з тілесної пам'яті.
Та доки цього не сталось,
моє сонце,
я на зло лицемірному сміху Будди
битиму тебе, доки не тріснуть від перенапруги пусті скельця твоїх очей;
трахатиму, доки твоє тіло не розлетиться усибіч,
подібно сторінкам мого блокнота,
коли я пишу під маркою;
і кожного вечора, як повертатимусь в дім,
сповзатиму по твоїй спині додолу,
бо я так утомився задихатись від спроб
утекти з цього багатоповерхового лабіринту
і розбиватись об його глухі кути
до алкогольного безпам'ятства.
Тож, перетисни мені горло і виклюй очі:
краще я буду мертвим,
аніж приходитиму додому в пусту квартиру
