Своя у ангелів кохання є задача.
Вони разом із нами містом ходять.
Кому до кого йти – вони лиш бачать,
Та наче випадково любих зводять.
Біжить дівчина зранку на роботу,
Їй хлопець випадково став на ногу,
Та виявивши ввічливості ноту,
“Пробачте, не хотів!”, і до смартфону.
-Скажи мені, як виконав роботу?
Спитав Всевишній ангела потому.
Чим закінчилися усі твої турботи?
З чим зараз повернувся ти додому?
Я їх не звів! І ангел ледь не плакав,
Так важко стало зараз, як ніколи!
Я їм обом такі давав вже знаки,
Що іскрами повітря йшло довкола!
-Живуть далеко? Ні ж бо, зовсім поряд!
-Перевіряв сумісність? Ну звичайно!
На сто відсотків- так вони підходять,
Із них родина вийшла б дуже гарна!
В одному транспорті щоранку на роботу,
У супермаркеті штовхав їх ніс до носа,
Та мимо цілі стріли, ось скорбота!
І зовсім користі усе це не приносить!
-А вихідні? – З футболом на дивані,
Вона – по господарству й в інтернеті...
І що робити, Боже, вже не знаю!
Це завдання для мене гірше смерті!
...Так і живуть, кого обрала доля,
Щасливим бути в парі, не одному,
Чи відкриватися коханню – їхня воля...
А ангел плаче, склавши крила з втоми.
Додаю в обране. 
Заходила за рекомендованим Вами посиланням... Дякую Вам за трепетну історію вічного кохання... 
