Осінній ранок обіймає душу,
Торкається думок і почуттів.
Він сів, схилившись на стареньку грушу,
І сонячним промінням мерехтів.
Мабуть, прокинувся від співу соловейка.
Схопився вмить і кинувся у гай.
Поміж квіток він тихо та навшпиньки
Ішов і задивлявся в квітокрай.
Щоб розбудити айстри та жоржини,
Щоб дотулитись ніжних пелюстків,
Він розсипав росу, немов перлини,
І листячком опалим шарудів.
А літом бабиним, немов смичком на скрипці,
Він серенаду осені співав.
Гойдався легко на вишневій гілці
Та жар-лице осіннє цілував.
І так поволі наближався день,
А ніжний ранок загубив рум’янець.
Його, напевне, осені віддав
Й кудись полинув разом з нею в танець.
Повітря дихає духмяним короваєм
І серце розхвильоване тремтить.
Чи це воно упилося розмаєм?!
Чи це воно від осені болить?!