Вона так чекала весну, малювала в уяві перші зелені листочки, що своїм ніжним сяйвом освітлюють землю, що пробудилася до життя. Весна ніколи не втомлюється приходити, якою б довгою і холодною не була зима. Якби ж то їй так.
А зима висмоктала життєву силу. І досі вичавлює по краплині те, що ще залишилося. Хвороба залишила ще тиждень, чи два. Хоч би дочекатись. До весни тільки тиждень. Тільки б встигнути. Хоча б той день.
Ще не буде листочків, пролісків чи струмків. Ще нічого не зміниться зовні, але ж вона знає, що скоро, зовсім скоро все це вступить у свої володіння. Що відродження настало і поріг перейдено.
Тиждень – не день, не два. Сонце ласкавим промінчиком заглядає у вікно і говорить «Чекай, тільки чекай».
А хвороба наступає. Тут рахунок не на дні. Години. Все гірше і гірше. Годинник цокає. Хочеться одночасно і зупинити і пришвидшити його. Зупинити той, що безжально підганяє кінець, пришвидшити той, що запросить бажану весну.
Та не можливо це. Можна тільки чекати. А на чекання бракує і часу і сил. Та треба триматися. Будь що.
День за днем. А таки рухається час, виганяє зиму. Вже й надія зростає. Наче й краще стало. Залишилася одна доба. Тільки доба. Далі година, пів, хвилина до півночі.
Не встигла.
