«Мокош нитки пряде, в клубок змотує, не прості нитки - чарівні.
З тих ниток сплітається наше життя. »
(З безкрайніх просторів інтернету)
Природа подарувала людині, як і іншим істотам, інстинкт самозбереження. Але лише людина, на відміну від інших живих істот має здатність абстрагуватися, відволікатися від поганих думок, вимикати їх. Здавалося б – на, бери, користуйся, будь щасливим у невіданні! Так ні ж – чомусь, хоч і потай, крадькома, пхаються пальці у болючу рану і… Починають ворушитися там, провокуючи біль, від якого зсудомлює навіть мозок, а руки повисають безвільними батогами. Хочеться кричати, вити, гризти залізо, ламаючи зуби, битися в безумстві головою в бетон – робити що-небудь, щоб лише позбутися того пекельного болю. Ну що б, здавалося простіше – витягни пальці з рани, не думай про неї, забудь. Ні! Пхаються пальці далі, перебирають надчутливими нервами, мов арфістка струнами… Може, через те і вигнали нас із Едему?
***
Самарканд вмів спати в будь-якому положенні – стоячи, сидячи. І будь-де. Ледь торкнувшись підголівника заснув. Снилося дурне. Товстий барига стояв, обійнявши за тонку талію Тетянку Берегову, тицяв у Самарканда пальцем з брудним нігтем і реготав. Його вислі щоки і друге підборіддя огидно тряслись. Берегова теж реготала, картинно закидаючи голову і, демонструючи свої красиві зуби. Час від часу барига висолоплював язика, витріщав очі і голосно кричав: «Бе-е-е! Бе-е-е-е!». Після цього Берегова реготала ще дужче. Потім… Жирні пальці почали ялозити по лобку Берегової, а пальці іншої, мов клубок огидних жирних хробаків, вповзли в розріз блузки, мнучи, мов грудочки пластиліну, Тетянчині груди. Вона ніколи не носила бюстик, лише майку… «Бе-е-е-е!» - озирнувся через плече барига. Його губи і підборіддя заслинились, а Берегова тягнулась до них. Хотілося крикнути: «Ні! Зупинись, Таню! Не треба!». Та сили крикнути не було.
Сашко добре розумів, що спить. Він чув, як зупиняється і знову рушає автобус, як входять-виходять пасажири, чув обривки розмов і, водночас, спав. Клятий сон все не відпускав ніяк. Аж ось автобусом добряче гецнуло на вибоїні і Сашко, вдарившись вилицею об скло, прокинувся. Губи пересохли, чоло вкрилося рясною росою…
Її чомусь ніхто не називав по імені – Тетяною. Все Берегова та Берегова. Їй і самій так було зручніше, певне. Берегова – то чоловікове прізвище. Яким було дівоче, Сашко не знав, бо і не запитував ніколи.
Берегова була заочницею. Якось, під час перерви між парами, підійшла і запитала:
- Ти Самарканд?
- Так.
- Кажуть, ти залік з ТЗН* «зробити» можеш?
- Ну, можу… І що?
- Скільки?
- Десять баксів викладачеві…
- А ти що хочеш?
- Конкретно зараз? Їсти, - Сашко засміявся.
- То тебе що, в кафе зводити? – Берегова явно не зрозуміла жарту.
- Ай… Пивом пригостиш, от і все… Або я тебе пригощу. Пиво любиш?
- Та так… Не дуже…
- А що любиш?
- Неважливо.
- А звати тебе як? - Сашко починав нахабніти.
- А то вже не обов’язково! – відрізала Берегова.
Сашко засміявся знову:
- От дурепа! Ти ж мені «заліковку» дасиш! Я й сам все прочитаю!
Берегова знітилась та ненадовго:
- Берегова.
- А звати?
- Берегова! Називай так., не люблю, коли по імені називають.
Самарканд знизав плечима:
- Берегова, то й Берегова… Гаразд, давай «заліковку» і гроші… Зараз я на кафедру зганяю… Чекай тут.
- Гей, ти! – крикнула навздогін Сашкові Берегова, - Не думай десь пропасти – знайду!
Він повернувся десь за півгодини, простягнув їй «заліковку»:
- Тримай!
- Скільки з мене?
- Ніскільки, гарним дівчатам – безкоштовно.
- Ти знаєш, того… Губу закоти трохи. Ні на що не розраховуй.
- Та я й не розраховую…
- То скільки?
- Ніскільки, - Самарканд підсмикнув правий куточок вуст в кривій посмішці, розвернувся й пішов.
- Не шукай мене, нічого не буде! – крикнула навздогін Берегова.
«А я й не збирався, - подумав Сашко, крокуючи весело, - Хоча і справді, красива дівчина…».
Вони зустрілись за кілька днів, хоча зустрічі ніхто з них і не очікував. Може, й випадковою була та зустріч, хтозна… Але кажуть, що всі випадковості закономірні. Заочники збиралися святкувати закінчення сесії. Сашко мав там багато знайомих - хтось вчився з ним раніше, з кимось був знайомий поза навчанням, з кимось познайомився… Кілька приятелів запросили на святкування і його. Не дуже хотілося, але не відмовився. Не з чемності – зайнятись просто було нічим. В тій групі була й Берегова. Ні, вони не розмовляли. Не привітались навіть. Самарканд кинув: «Привіт!», підійшовши до зграйки хлопців та дівчат, хтось і відказав – знайомі й незнайомі, Берегова промовчала, лише ковзнула по Сашкові байдужим поглядом зелених очей. Якась дівчинка, староста, певне, збирала гроші на святкування, вони сперечались, де святкуватимуть. Самарканд у суперечку не втручався – тицьнув мовчки «касирові» кілька купюр, свою частку і сів осторонь на лавку, закурив. Заочники ніяк не могли обрати кафе. Дівчатка, звичайно, хотіли якесь попристойніше, хлопчики – подешевше, щоб побільше зекономити на випивку. Сашкові було все одно, куди йти, але дискусія затягувалась і він не витримав:
- На Карнавальний підіть! Там – пляж, парк… І посидіти на свіжому повітрі можна, і скупатися… І грошей зекономите на бухло.
- І на презервативи… - додав уже тихіше.
- А менти? – запитав хтось із хлопців.
- А що менти? Менти тебе і під кафешкою пов’язати можуть, якщо на стіни мочитимешся, - Самарканда ця тривала дискусія вже починала напрягати.
Ідея святкування на Карнавальному сподобалась майже всім, кому не сподобалась – нічого не міг вдіяти.
Карнавальний – то острів, який ще іноді називали Островом закоханих. Чому саме так Сашко не знав. Острів достатньо великий – гектарів вісім, там була зона відпочинку. Вранці та вдень там тусувались в основному матусі з дітьми, а ввечері – молодь.
Зустрілись на набережній о сімнадцятій, коли спала спека. Святкування – як і більшість таких святкувань. Пластиковий посуд, горілка, вино, пиво, пару пляшок бренді та шампанського, кілька покривал, завбачливо прихоплених дівчатками. В якості «стола» Самарканд порадив купити целофановий «намет», такий, якими користуються фарбувальники автівок – недорого і викидати потім не жаль. І бренді з «шампусиком» він вважав марним витрачанням грошей, бо, зазвичай, через півгодини застілля вже все одно було, що пити… Для тих, хто пив, а для тих, хто не пив – тим паче все одно.
Крики, гамір, сміх… У Самарканда це чомусь не викликало нічого, крім роздратування. Пити теж особливо не хотілося. Розказав кілька анекдотів, «штовхнув» кілька тостів і відійшов убік, розпалювати багаття. Так і сидів, обернувшись спиною до гамірної компанії, колупав палицею головешки в багатті, курив і ліниво потягував «Славутич». Позаду шелепнула трава.
- Капець!
Сашко озирнувся на голос – то була Берегова.
- Капець! – повторила вона. П’яною не була, але відчувалось, що випила.
Сашко не відповів ніяк на той «Капець!», бо й не до нього, ніби, зверталась.
- Ну не капець?! От де мені попісяти?
- Он… За кущ відійди.
- А ти… Не підглядатимеш?
Самарканд лише мовчки знизав плечима. За кілька хвилин Берегова присіла біля нього, зіщулившись:
- Х-хо-олодно…
Дійсно, на зміну денній спеці прийшла прохолода, помножена на вологість, якою тягнуло від води. Берегова була одягнена в тонесеньку білу блузку, яка не те що мало зігрівала, а ще й, торкаючись тіла, заставляла здригатись.
Так само мовчки Самарканд зняв світлу джинсову куртку і простягнув Береговій. Вона одягнула.
- А ти чого сам тут сидиш? Там дівчата вільні є.
- Та так… Не хочу… А ти? Йшла б до гурту…
- А куди ти мене ще пошлеш? Не хочу…
Сашко скосив на неї погляд – великі зелені очі, ну, може, не такі вже й великі, може, то ефект макіяжу, але все ж… Прямий вузький ніс із чутливими ніздрями, які зараз ледь помітно посмикувались, чуттєві, різко окреслені губи, високі вилиці, контури обличчя, ніби мальовані різкими штрихами олівця – вони були трішки вуглуватими, але це не псувало її, навпаки – пасувало їй. Обличчя загалом худорляве, вона й сама була худорлявою, з тонкою талією і широкими міцними стегнами… Не надто широкими. Сашко зараз не бачив стегон Берегової, але пам’ятав це ще відтоді, з першого разу. В нього була добра пам’ять і… Йому подобались дівчата з широкими стегнами. І вона йому подобалась. Вона була красивою, надто красивою… Для нього… В горлі пересохло, стало важко ковтати слину та й слини не було, серце шалено калатало. Сам не усвідомлюючи, що робить, Самарканд схопив Берегову за плечі і припав до її вуст. Вона не противилась, губи були гарячими і солодкими, з присмаком стиглої черешні. Коли вони вже лежали на траві, Тетяна раптом відсахнулась і промовила рівним спокійним голосом:
- Ти тільки не подумай… Це не тому, що я випила… - і, обійнявши Самарканда за шию, стала жадібно цілувати…
Її тіло пахло чомусь молоком - так пахнуть немовлята, принаймні, так здалось Сашкові, у майже цілковитій темряві, яку лизали лише відблиски дотліваючого багаття, він бачив білизну її шкіри, відчував її м’якість і пружність. В неї практично не було грудей, вона була майже «плоскою», але й це їй пасувало і збуджувало Самарканда до неймовірності. Берегова була навіженою. Час від часу вона стогнала:
- Потягни мене за волосся… Ще… Дужче…
Вони так і заснули на траві, на Самаркандовій куртці. Їх ніхто не гукав, не шукав, нікому до них не було справи – немає, то й немає. Прокинулись від холоду. Куртка була в зелених плямах від трави, Тетянчина блузка – теж.
Вона жила на околиці міста, в районі Східного вокзалу. Самарканд зловив таксі, провів до під’їзду, але там Берегова його зупинила:
- Додому не запрошу, там – мама, мала і… Чоловік… Зараз і так вислуховуватиму.
Перехопивши здивований Сашків погляд, додала:
- Ну, я так… Напівзаміжня… Офіційно не розлучились, але він до мене нічого не має… Живе просто з нами тимчасово, так вже вийшло… Та все одно, мені зараз скандалів і бійок не треба… Я стомилась… Так що йди, Сашо, додому… Зустрінемось ще, я знайду тебе… - Берегова вперше за весь час усміхнулась.
Вони зустрічались два-три рази на тиждень - кіно, дискотеки, прогулянкові катери, кафе, ліжко… Скільки то тривало? Місяць? Ні, здається два…Берегова мала восьмирічну дівчинку, а їй самій було двадцять вісім. Вона була старшою за Сашка на кілька років…
В те кафе вони зайшли випадково - Риба захотів пива. З порога він озирнувся на Самарканда з Бабаєм і кинув, примружившись:
- Сань! А он Танька твоя сидить з чмирем якимось.
Так, то була вона. Сашко підійшов – ноги були, як ватяні, пальці ледь-ледь тремтіли. Привітався, вибачився.
- Тань, на пару слів… Поговорити треба.
- Гаразд… Я швидко, - кинула Берегова супутникові.
Вже на вулиці Сашко запитав:
- Це хто?
- Ніхто.
- Хто це?!
- Яка тобі різниця?
- Як це яка?!
- А так. Саш, не влаштовуй сцен. Ти мені не чоловік, я тобі не дружина.
- Пішли звідси.
- Са-шо! Зас-по-кой-ся! – по складах проказала Берегова.
- Я спокійний! – кинув Самарканд, хоча спокоєм там і не пахло.
- От і вислухай спокійно. Я приходжу до тебе? Приходжу. Я сплю з тобою? Сплю. Тобі погано? Чого ти ще хочеш? Чого тобі ще треба? Що тобі не подобається?
- Хто це?
- Та що тебе заклинило: «Хто та хто?». Тебе це не стосується.
- Тань. Ми зараз йдемо звідси.
- Ти йдеш, а я залишаюсь. А, якщо й піду, то не з тобою. Я завтра до тебе прийду.
- Не треба.
- Не треба, то й не треба, - пхикнула Берегова, - Знаєш, Сашо… Я з тобою навіть підбори високі одягти не могла, бо збоку скидалося б на те, що матуся синочка вигулює.
Мабуть, то мало бути контрольним пострілом, та Самарканд лише криво усміхнувся. Береговаа розвернулась і бадьорими кроками попрямувала до дверей, цокаючи високими тонкими «шпильками». Пропустивши її в дверях, на вулицю визирнув Бабай:
- Сань, ми там пива взяли… Давай!
- Я не буду… Додому йду…
Самарканда ніби переїхав коток. Не хотілося нічого. Впасти на ліжко і дивитися в стелю – ось межа мрій. Так він і зробив. Тільки в стелю не дивився, лежав, зарившись обличчям в подушку і закусивши наволочку. Не плакав, але сльози бігли мимоволі. «Чого треба? Вона запитувала, чого мені треба? А треба небагато – любити мене одного, бути вірною мені, усміхатися лише мені, спати лише зі мною! Хіба це так багато? Чому? Чому, бля, так? Чому тим, хто подобається мені, я не потрібен? І чому мене не цікавлять ті, кому подобаюсь я? Невже то так важко, бути для мене одного?»
В двері хтось постукав, Сашко мовчав – не хотілося нікого бачити. Знову постукали, потім незамкнені двері рипнули і хтось торкнувся Сашкового плеча. Михась…
- Привіт, Сань! Спиш? А я тут… Пляшка є, а випити немає з ким… Мене Валька кинула…
Михась стояв з літровою пляшкою «Кайзера» в руці і з чудною усмішкою на веснянкуватому обличчі. Самарканд голосно розреготався. Ще не зовсім заспокоївшись. Обійняв Михася за плечі:
- Пробач, брате, то я не з тебе… Так, з життя… Давай, вип’ємо…
Випивка – не дуже певний, але найдоступніший засіб для зняття стресу та позбавлення душевних мук. Доступний засіб, але нетривкий і ненадійний, з «побічними ефектами», прямо протилежними бажаному.
Вони пили вдвох два дні, пили, як то кажуть, «по чорному». На третій до них приєднався Риба. Чи на четвертий?
Теорія запою до болю смішна і до сміху болюча. В усіх сенсах. Спочатку п’єш, бо тебе болить душа, потім душа вже не болить або болить менше, але розламується голова. Знову п’єш, голова вже не болить, але повертається душевний біль, рясно скроплений пекучими п’яними сльозами. І так – по колу… Чи по спіралі? Бо, врешті, біль вичавлюється злістю, ненавистю до світу, в якому ти виявився чужим і непотрібним. Саме існування того світу доводить до сказу. Бо це страшенний оксюморон – ти і той світ. Така вона – теорія запою. І практика теж.
Якщо людина п’є кілька днів підряд, то, врешті, приходить та мить, коли спиртне втрачає смак і сенс. Воно стає просто рідиною. Рідиною, яка вже не п’янить, а лише допомагає зібрати докупи розпорошені думки. І вони, думки, стають такими чіткими, ніби чорний ієрогліф на білосніжному шовковому тлі. В такої людини відсутні зовнішні ознаки сп’яніння – не порушена мова, не порушена координація рухів. Тільки очі… Далекі й порожні… Той погляд дивиться крізь речі та людей… Той погляд бачить лише оксюморон – ти і обридлий світ, взаємовиключні поняття. І думки… Думки шалено працюють в одному напрямку – як знайти логіку в алогізмові, як поєднати непоєднуване або… Яку частину непоєднуваного знищити?
Риба з Крайслером пішли за пивом, бо «горілка без пива – гроші на вітер». Самарканд напівлежав на ліжку і бавився, випускаючи кільця диму. У двері постукали.
- Відчинено!
- Привіт, Саш! Капець, як накурили, святкуєте щось? – гостя кивнула на стіл із початою пляшкою горілки і закускою.
То була Анжелка, другокурсниця. Колись жили на одному поверсі, а потім її десь переселили.
- Та ні… Так просто випиваємо…
- Ти що, сам?
- Та ні… Риба з Михасем за пивом пішли… А ти чого хотіла?
- В тебе листя лаврове є? Хоча… Навряд…
- Чому б то навряд? Подивись он у шафці… Жестянка така червона, «Спеції» написано… Знайшла?
- Так, є. Мені пару листочків…
- Та бери хоч все…
Раптом Самаркандові очі засвітились недобрим чорним вогником:
- Вип’єш зі мною?
Він знав, що Анжелка не відмовиться. Ні, вона не була п’яницею, не мала пристрасті до міцних напоїв, але ніколи не відмовлялась. Ні щодо випивки ні, як подейкували, щодо іншого. Щодо випивки Самарканд знав з досвіду попереднього спілкування з Анжелою, а щодо іншого… Ось він зараз і перевірить…
Він мов у воду дивився. Анжелка погодилась випити, сказала лише:
- Трішки тільки, бо я спішу…
- Гаразд… Трішки. То й трішки…
Випили раз, вдруге…
- Закуриш? – Сашко кинув на стіл пачку «Лакі».
Анжела взяла сигарету, підкурила від простягненої запальнички і зі смаком затягнулась:
- Я кидаю взагалі-то.
- Кидай…
Поки курили, Самарканд розглядав її не криючись, нахабно, може, й цинічно. Та Анжела ніби й не помічала того погляду.
Невисока, плечиста, але й стегнами Бог не обділив, руки, певне, чіпкі і міцні. Вона не була товстою, швидше – ширококостою. Обличчя грубувате, але досить симпатичне. Про таких ще кажуть – «пацан у спідниці».
- Ну… Я піду певне, Саш?
- Давай ще по одній?
- Гаразд. Тільки по одній і все.
- Умгу…
Випивши, Самарканд підвівся з-за столу, підійшов до дверей і клацнув замком.
- Ти чого? – витріщилась на нього Анжела.
- Нічого… - Сашко усміхався правим куточком вуст.
- Відчини!
- Ні…
- Відчини, сказала! Мені йти треба!
- Роздягайся…
- Що-о-о? Що ти сказав?
- Роздягайся, - повторив Сашко.
- Випусти мене! Випусти, бо гірше буде!
- Раніше, кажуть, ти зговірливішою була…
- Не було ніякого раніше! Не було, зрозумів?! Випусти, бо чоловікові скажу!
- Якому нахрін чоловікові?
- Я заміж вийшла!
- Коли?!
- Тиждень тому! Мене чоловік в кімнаті чекає!
Самарканд реготнув:
- Чоловік чекає, а ти, типу, за листям до мене прийшла лавровим і пити зі мною сіла? Ти, типу, не знала, для чого я тебе запросив?
Анжела вже не кричала, але повторила так само твердо:
- Відімкни двері і я нікому нічого не розкажу.
Сашко знову хихикнув:
- А що ти можеш розказати?
- Що ти чіплявся до мене.
- Кому?! Чоловікові? Це не той дохляк, з яким ти за ручку ходиш? Та пох.. він мені!
Самарканд обійняв Анжелу за талію, притягнув до себе і… Отримав дзінкого ляпаса. Ні, ляпас не протверезив його, але… В грудях щось боляче ворухнулось. Може, й не дуже боляче, але якось так, що того ворушіння зовсім не хотілося. В голові майнула нечітка, несформована думка, що те ворушіння в грудях це і є те, чого він намагався позбутися.
Самаркандова рука відпустила Анжелчину талію, правиця мимоволі стислась в кулак і піднялась на рівень плеча… Чи Анжелиного обличчя. Вона інстинктивно відсахнулась, та удар був націлений в стінку.
- Вали звідси, дурепо! – закричав Самарканд і, відімкнувши двері, виштовхав Анжелу в коридор.
Пити вже не хотілося – спиртне вичерпало свій ресурс антидепресанта. Накочувала хвиля нестримної люті. Люті до світу і його складових. Агресію потрібно було вихлюпнути…
Хтозна, з чого воно почалося? Здається, Самарканд побився з друзями об заклад, що зможе винести двері головою, та не свої ж виносити? Двері він таки виніс… А далі пригадувались лише окремі епізоди – ще одні вибиті двері, чиїсь розбиті губи, носи… Якийсь хлопець, певно, надивившись фільмів із циклу «Золотий вік кунг-фу», стає в чудернацькі стійки, широкими розмашистими рухами креслить руками в повітрі якісь фігури, Риба з усмішкою «зрізає» «майстра кунг-фу» добре поставленим правим хуком, той падає, розбризкуючи кров із поламаного носа по брудних панелях, фарбованих зеленою фарбою… Відчиняються двері якоїсь кімнати, господар рвучко розвертається на порозі… Чому? Навіщо? Він встигає зробити лише один крок, бо Михась, вчепившись за верхню частину дверної лутки, б’є його ногами в спину… Той падає, перекидаючи стіл…
Чим все скінчилось, коли і як – хто його знає? Прокинувся Сашко в себе в кімнаті, в своєму ліжку. Тіло боліло, мов після виснажливого тренування, кисті рук були в подряпинах та із збитими фалангами. На сусідньому ліжку, не роздягнувшись, спали Крайслер з Рибою.
- Ри-и-ибо… Ми-и-ихо… Вставайте, пішли пива вип’ємо, - простогнав Самарканд.
- Але тільки пива і все… Ну його нафіг… Дах вчора порвало остаточно…
Вже вийшовши на вулицю, Сашко побачив, що на зустріч йде Анжелка, тримаючись за руку довготелесого худорлявого дрища. Захотілось провалитися крізь землю, забитися в якусь шпаринку, заховатися… Ну що, що йому та дівка із сумнівною репутацією?! Чому руки так затремтіли?! Чому ноги стали ватяними?! Чому всередині грудей випікає все безжальним вогнем?! Ех… Відмотати б плівку назад… Відмотати… І що?! Куди відмотувати?! У вчорашній вечір? В той день, коли рахунки з життям звести намагався?! В шкільні роки? Чи… Чи мотати до моменту народження? Впертися рученятами і ноженятами синювато-червоними в стінки маминого лона і не вибиратися у цей світ. Сидіти вічно в теплі та затишку утроби. Чи… Просто… Захлинутись навколоплідними водами… А тоді… Нехай тоді лікарі видирають звідти своїми щипцями та гачками… Нехай рвуть мертву плоть…
Анжела подивилась йому прямо в вічі сповненим презирства поглядом, кинула, ледь розтуливши міцно стиснуті губи:
- Привіт, Сашо!
- Сашо! Ну от що ти наробив?! Я ж просила! Ну от чому ти ніколи не можеш по нормальному?!
Самарканд стрепенувся і розплющив очі – він був в автобусі. На сидінні поруч молода матуся вичитувала синочкові, який забруднив шоколадкою сорочечку.
*ТЗН – технічні засоби навчання
Далі буде.
ID:
720797
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.02.2017 11:39:48
© дата внесення змiн: 28.02.2017 14:23:47
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
