|
Першу хижу пташку я побачила зблизька у віці років п`яти, з незначною рештою, бо було літо. Сонячного дня у дворі, спільному з багатьма тодішніми нашими сусідами, зчинився галас, і ми з мамою вийшли подивитися, що там сталося.
Виявилося, що хтось із чоловіків, чи хлопців-підлітків – усі «великі» здавалися тоді дорослими, упіймав хижу пташку. Як він її упіймав, не знаю, але сусіди збіглися на пташку ту дивитися: яструб – вирішили дружно, що так ту пташку звати.
Я ще не знала, що на світі бувають хижі пташки, і вперше почула слово «яструб», і слово мені сподобалося; не так, як інші нові слова, значення яких залишалося не відомим до решти, до розуміння повного, як, до прикладу, «поїзд», чи «морозиво», але інакше – уже в самому слові «яструб» вчувалось щось невідоме, а саме – «хижість». У слова «яструб» одразу виявився солонуватий присмак – може, крові?.. рани?.. чи – загрози. Було у тому «яструб» (можливо в інтонаціях?..) щось таємниче, рідкісне, швидке і гостре-небезпечне, водночас і привабливе, цікаве, як у казках зо страшнуватими сюжетами (подібно до сюжетів Шарля Перро, скажімо), і щось красиве… недоторка́нне…
Роздивившись на яструба, почали всі радитись, куди ж його тепер подіти: треба забити, вважали одні, ні, треба віддати в школу в «зелений куточок», пропонували інші… «…треба його відпустити…» – підказала я мамі, посмикавши її за поділ плаття, щоб привернути до себе увагу. «Ні-ні, не відпустимо, – підслухавши мої слова, залящали рішуче жіночі голоси наввипередки, – він буде курчат красти…»
Я не повірила, що така красива пташка може красти курчат… навіщо їй ті курчата?... а якщо і вкраде яке курча, то… чомусь я одразу їй, пташці, ті недостойні вчинки готова була і вибачити – гідність мала пташка та, піймана, страху в ній не було, ні паніки, ні приреченості, благородство було в ній – чимось вона мене одразу причарувала… (звісно, слів таких я тоді й не знала, але… я знала, що існують такі поняття – гідність, благородство, але не пам`яттю чи розумом тодішніми – інакше якось, відчуттями може, але знала, і те любила).
Добре, подумала, хай віддають у школу в «зелений куточок», бо я ходила часто мимо школи, і був там, за школою садочок, трава в садочку росла, квітки на грядочках, кущі густі, дерева великі – я зазирала в той садок проміж штахетами, то й вирішила, що пташці там сподобається, в «зеленому» шкільному куточку, бо здалося, що так вони називають шкільний садок.
Уже всі майже погодилися, що полонену пташку оддадуть в школу, поки хтось не сказав, що там є вчитель, який уміє робити чучела, от він з цієї пташки і зробить чучело…
Я не знала, що таке «чучело», але це слово мене насторожило… чучело буде стояти на поличці в «зеленому куточку» і всі будуть на нього дивитися, обговорювали подальшу долю пташки сусіди… спочатку я уявила, як ця пташка, жива звісно ж, сидить на поличці, і всі приходять на неї дивитися і радіють, бачивши, яка вона красива, і таке самій пташці до смаку, бо кому не подобалося б сидіти на поличці, коли всі на тебе дивляться, дивуються і хвалять… я навіть тішилася, що пташці випадає така майбутня слава…
Але тут хтось із присутніх почав розказувати, які ще чучела є в тому «зеленому куточку», і що більшість з них пора й викинути, бо вони вже старі, тирса з них висипається, і назбирали в себе купу порохів… Моя уява, почувши таке, намалювала якусь дивну картину – варто зауважити, що досить близьку до справжньої, я ніби побачила ті чучела на поличках і запахло чимось «не правильним», неприйнятним, запахло й порохом, аж у носі мені запекло… з`явилося дуже неприємне відчуття чогось жахливого: вони там сидять – не живі, ніби вжалила мене здогадка… їх убили, а тоді вже посадили на полички…
Досить рішуче я потягла маму за поділ плаття і коли вона нахилилася до мене, спитала, а що таке чучело…
Ну, сказала мама, щоб цю пташку зберегти такою, як от вона є – її розріжуть, наб`ють соломою, чи тирсою, там є вчитель, який уміє робити чучела…
Пояснення мамине співпадало з тим, що я вже й передбачала, передчувала… і – ні, не заплакала, навіть не закричала – завила… одразу і з усієї сили моїх легенів і здібностей голосового устрою, а тоді впала на землю, забилася в поросі і заверещала – відпусті-і-і-і-і-ть його!!! (його… певно через те, що яструб… якби пташку – то було б – її…)
Всі, хто там був, від несподіванки остовпіли. Стала суцільна тиша – оніміли, ніхто й не ворухнувся, у багатьох самі собою відкрилися роти… Загальний шок не обминув і того, котрий піймав і тримав пташку, м`язи його рук, певно, ослабли і пташка вислизнула з полону – здійнялася вгору…
Я бачила, як пташка вивільнилася і шмигонула в небо, за мить зникнувши десь над полем за селом… Я бачила все – не знаю, як можна битися тілом у поросі, протестуючи, лементувати у відчаї і при тому все бачити: певно, нас там було більше одної – я і… теж я, тільки та, яка може дивитися не очима і перебувати поза тілом, хоч і поруч із ним… інакше ні́чим пояснити – може, всі діти так вміють – бачити не тільки очима, а потім забувають, виростаючи.
Тільки-но пташка опинилась на волі, я вмовкла і підвелася, взялася витріпувати акуратно плаття, виваляне в поросі… Було тихо – ні слова ніхто не вимовив. Коли я підвела голову, відірвавши увагу від свого плаття, нікого вже не було – тихенько розійшлися. Я взяла маму за руку. Ми пішли додому. Мама так нічого мені про те ніколи і не сказала…
(Якщо у переданому тут епізоді і можливі якісь «домисли» пам`яті, то тільки в єдиному – пташку могли сховати, а не випустити, бо дорослим обманути дитину дією все-таки не важко, і про подальшу долю яструба можна тільки здогадуватися, а те, як вона врятувалася і полетіла на волю, що я бачила тоді (але не фізичним зором) і зараз, пригадуючи, бачу – може бути домальовано уявою, чи тією «я», що спостерігала за подією, стоячи поруч зі мною тілесною – щоб вберегти від надто нищівної травми… роблю це припущення, бо відчуваю якусь журбу вглибині себе якраз стосовно цього моменту – коли пташка виривається з рук і летить в небо, тому допускаю, що такого щасливого кінця могло й не відбутися, хоча – логікою, розумом і пам`яттю вірю, що яструб той втік, скориставшись моментом загального оціпеніння).
Але це тільки преамбула, історія ж, яку хочу переповісти, пов`язана з другим близьким знайомством з хижою пташкою, і відбулося воно років через десять. На ту пору я була старшокласницею, ходила в дев`ятий чи й десятий клас, отже, йшов мені 16-й рік, чи вже виповнилося шістнадцять.
Райцентр від нашого села відстоїть на 35 кілометрів, але тричі на день «ходив» тоді до райцентру, мимо нашого села, ПАЗ, старий, розтовчений, гримів залізяччям нутрощів своїх по виямистій-вибоїстій мощеній каменями дорозі, завжди набитий пасажирами з довколишніх сіл. У вихідні від шкільних занять дні я одправлялася інколи в райцентр, бо дуже любила тістечка – там була «Кулінарія» і можна було тих тістечок купити – інколи таких уже старих і засушених, але ж яких смачних – з квіточками солодкими з крему… В селі таких ласощів не знали тоді.
Якогось разу, біля дороги, де я чекала автобуса, щоб повернутися з райцентру в село, мене упізнав «командировочний» водій вантажного автомобіля, він якраз кермував з цукрозаводу за новою порцією буряків на наші поля. Десь він мене бачив, може біля крамниці, може в клубі, от і впізнав, спинився, спитав, чи я з такого-то села і запропонував їхати додому з ним. Це не було винятковою подією, бо прикомандировані з різних областей водії, які осенями «возили буряки» на цукрозавод, жили в нашому селі по кілька місяців, то й ми їх візуально знали, і вони нас, сільських, упізнавали з часом також. Одне слово, я забралася в кабіну і ми поїхали – пощастило, бо їдеш собі з комфортом, а не душишся в переповненому людьми і громіздкою поклажею автобусі.
Окрім розбитої шосейки, була ще й дорога полями, і поки погода залишалася сухою, польова дорога до нашого села була і ближчою, і не такою ямистою, то ми й поїхали полями. Уже під самим селом водій загальмував, швидко вибрався з кабіни і побіг полем по лущеній стерні кудись у напрямку до ожереду… Я не могла втямити, куди це він… Але невдовзі він повернувся, принісши з собою щось велике, загорнуте міцно у його светр, і те «щось» було живе.
До цього ми їхали мовчки, бо обоє виявилися не говіркими, але тут він мені сказав: я піймав велику пташку… «Яку?» – спитала я. Він відповів: «Хижу, у неї щось із крилом, вона не може летіти».
Дивно, але пташка не пручалася (зараз тільки я думаю, що він, певно, накрив їй голову чимось, може рукавом одежі своєї, а так же і чинять з хижими пташками, щоб їх полонити і тримати в покорі – позбавляють зору, накриваючи голову нижче очей ковпаком…)
Він поклав пташку на дно кабіни, ближче собі до ніг. Пташка не борсалася, не боролася , я навіть подумала, що вона вмерла вже… Ми поїхали.
Невдовзі виникла підозра, і я спитала: а для чого тобі ця пташка? – (водій був молодим і ми розмовляли на «ти»…) Спочатку думала, що він збирається ту пташку лікувати, але ж так не виходило, бо мешкав разом з багатьма такими ж водіями в гуртожитку, а умов для лікування пташки там точно не передбачалося.
Він відповів: «…зваримо з хлопцями супу зі свіжиною…» Я позеленіла: «…як це супу? Ти що ж, збираєшся пташку вбити?»
«Ага, збираюся», - відповів водій спокійно.
«Негайно зупини машину і випусти пташку!»
«Вона все одно вмре… Не літає, так-но бігає, тягне за собою крило – інакше я її не зловив би…»
«Відпусти пташку!»
«Чого б це?..» – і він сміявся, але не зло, а так, підсміюючись наче. Відверто кажучи, і дотепер здається мені, що він не збирався варити з тої пташки суп, бо хіба люди їдять таких пташок?
Ми в`їхали в село, через кілька хвилин і моя хата. Я сказала де стати, машина зупинилася проти наших воріт. Я не виходила з кабіни.
«Поїдеш зі мною?..» – спитав водій.
«Ні, але пташку я не залишу…»
«То бери її собі», – сказав він, сміючись.
І я забрала. Внесла в двір. Мама з татом вийшли з хати, бо хотіли з`ясувати, що за машина біля нас зупинилася. Я сказала, що в полі знайшлася підбита хижа пташка. Тато перемотав ту пташку у якусь з наших одеж, я віддала водієві його светр і він поїхав.
Тато одразу ж пішов майструвати для пташки клітку – він усе вмів… Клітка вийшла гарна – з тоненьких дерев`яних планочок, щоб пташка менше їх помічала, але й міцна.
Ми перенесли пташку в клітку, мама зарізала для неї курку – бо мама знала, що такі пташки їдять тільки свіже м`ясо…
Пташка була прекрасна. Велика, займала собою всю клітку, і вона сиділа – виходило так, що в неї тільки крило боліло, уся ж решта тіла була міцною, здоровою і красивою.
Пам`ятаю, що пташка була темною, темно-брунатною до коричневого, на краєчках пір`їн були притлумлено-жовті, як глина, охристі оторочки, але вона не була строкатою – вона здавалася однотонною, щойно з переливами відтінків основного – свіжого глибокого брунатно-коричневого кольору, з мідно-червоним відливом на сонці.
(…Передивилася багато ілюстрацій в Інеті до теми «хижі птахи України», найбільш схожим на «мою» хижу пташку виявився беркут, але беркути, як запевняють фахівці, живуть в горах, а якщо оселяються на рівнинах, в лісостеповій зоні, то поблизу високорослих лісів, гнізда складають на високих хвойних деревах, полюбляють жити на соснах. Цимбалівка ж моя на Хмельниччині, місцина там у нас рівнинна і безліса, то певно беркути там не селяться… Дещо схожим до «моєї» пташки виглядає канюк степовий, але ж очі у канюка зовсім не такі, не круглі і не жовті, а очі тієї «моєї» пташки я найбільш і запам`ятала, і зараз їх бачу, бо є на те причина, з якою і пов`язана вся ця історія…
Пташці поставили води. Пташку пробували нагодувати свіжим курячим м`ясом – щоб окріпла. Пташка сиділа непорушно в клітці, не торкалась води, не помічала м`яса, не боялась, не пручалась, наче сама собою перетворилася на чучело, і тільки дивилась на нас великими холодними круглими жовтими очима, як ніби двома повнями, тільки з чорними колами всередині. Ото і все.
Днів за два мама стиха сказала мені: якщо хочеш, щоб вона не вмерла, то випусти її… Однеси туди, де взяла – в поле, до ожереду і випусти. Там вона може вижити, бо зловить собі яку мишу і з`їсть, їй же ніхто в полі загрози не складе, вона велика, її там всі бояться, то й не підійдуть – лисиця не підійде, а вовки у нас не водяться. В клітці вона вмре – бо такі пташки в клітках не живуть, вони живуть на волі.
«Але ж ми її випустимо, коли крило заживе», – спробувала заперечити я. – «Вона не знає, що ми хочемо їй допомогти, і що випустимо – зауважила мама, – вона знає тільки, що ми її піймали і посадили в клітку, і це все».
Наступного ранку, йдучи до школи, а десятилітка була в сусідньому селі, і ходила я туди полями, сказала мамі, що візьму з собою пташку і випущу десь не оддалік ожереду.
Мама намотала мені на передпліччя лівої руки, захопивши і зап`ястя, і нижню половину кисті, рушника, взяла пташку – при тому вона майже ніяк на ті маніпуляції не реагувала, залишалася цілковито байдужою, і поставила ногами на рушник. Пташка одразу ж запустила в рушник кігті і так трималася в мене на руці.
Ми пішли. Не селом, а берегами, щоб менше уваги людської привертати. Вийшли за село, за хутір вийшли. Почалися поля. Відійшли кілометрів зо два, минули Мшанецьку Руду – так називалося вічне болото між двома селами, його навіть радянська меліорація зо світу зжити не змогла, тому – вічне… Пройшли ще з кілометр, уже й ожеред завиднівся… Упродовж минулого на те часу пташка моя хижа і не ворухнулася – справжнісіньке тобі чучело… Або вона чогось чекала…
Думаю, вона чекала, не виявляючи й найменшого нетерпіння, не видаючи себе абсолютно, бодай хоч і найменшим порухом. Дуже дивно все те було – пташка, сидячи на руці і нічим уже не обмежена, не збиралася втікати, вона ніби стверджувала, що зовсім не знає страху, і страху смерті насамперед – не збирається захищатися чи рятувати собі життя, тільки дивилася перед себе блискучими холодними великими очима з чорними, всередині жовтої радужки, «чоловічками».
Зійшли з дороги і пішли полем в сторону ожереду. Метрів за сто від нього я зупинилася і трохи відсторонила од себе ліву руку, замотану рушником, за який, пронизавши його кігтями, пташка трималася, виставила руку дещо вперед, пропонуючи їй свободу.
Вона все прекрасно розуміла. І тільки у цю прощальну мить повернула голову до мене «обличчям» (очі у пташок розташовані по боках голови, тому вони дивляться людині в очі – боком… але ця дивилася прямо). Одночасно вона ворухнулася, настільки, щоб вийняти кігті лівої лапи своєї з рушника і переставила її мені на кисть, майже не захищену тканиною. Не відводячи гострого чіпкого погляду від моїх очей – я також дивилася їй просто в очі – пташка запустила повільно кігті в кисть моєї руки і стиснула свої пальці «в кулак» – це дуже боляче. Різкий біль пропік руку наскрізь, але я не зойкнула і не ворухнулася, бо… бо я вже знала, що це тільки перший акт розплати… чи розправи.
Далі вона збиралася вирвати кусок теплого живого тіла, який захопила кігтями – разом з сухожиллями, нервовими волокнами і кровоносними судинами – я чула такий її намір і навіть бачила наперед як «весело» і гаряче має бризнути з подертих моїх судин кров і як гарно для пташки має те все виглядати… Пташка любила кров – пульсуючу, живу і гарячу, як вона, кров, виривається з розпанаханої плоті жертви, обмиває пташці ноги і забарвлює землю.
Звідки я знала, чого на той момент хотіла пташка? Від неї і знала, бо запустивши пазурі мені в руку, вона продовжувала холодно, гостро, жорстоко і невідворотно дивитися мені прямо в зіниці. Коли біль пронизав руку, я чомусь ніяк не відреагувала на те ні голосом, ні рухом, ні жодним м`язом обличчя – щоб там скривитися, злякатися чи зробити ще щось нормальне для таких випадків – ні. Я не ворухнулася, але в глибині моїх зіниць, за якими так кинджально спостерігала пташка, певно, сталася якась переміна, відомо ж, що від болю зіниці звужуються… Вона це зауважила, бо майнуло в її очах миттєвою іскрою, тільки швидше тінню від іскри, щасливе вдоволення відомщеного переможця – але тільки майнуло і зникло. Погляд знову став холодним, як ніж, невідворотним, як смерть, і безпристрасним.
І я остаточно зрозуміла її намір, зрозуміла тією ділянкою власного мозку, який свердлила холодним хижим глянцевим-блискучим чорно-жовтим поглядом пташка, що продовжувала сидіти в мене на передпліччі, кігтями однієї могутньої лапи тримаючись за рушник, що намотала мені на руку вранці мама, виряджаючи нас в дорогу, а кігті другої лапи запустивши мені в кисть лівої руки.
Я зрозуміла найстрашніше, те, що вона зібралася вибити мені очі – ось уже зараз, і відмінити її рішення не можливо, як і спробувати захиститися від такого… Я відчувала намір пташки, її жорстоку, але майже байдужу – настільки спокійну рішучість, відчула навіть ту незначну «електричну» напругу, яка зростала в тих її м`язах, які мали бути задіяними заради наміченого удару. Не одного, а кількох підряд, швидких, точних і занадто сильних ударів – виклювати вона зібралася мені обидві оці, замість яких, по кількох секундах часу, мали зазяяти на окровавленому обличчі дві глибокі чорно-червоні ями. Такого хотіла пташка, і ніхто не міг їй зашкодити здійснити бажання своє.
Не відводячи погляду від її зіниць, я периферійним зором оглянула гостро-загнутого, ороговіло-твердого, гачкуватого дзьоба, якого вона готова була пустити в діло, щоб здійснити задумане і бажане своє… Ну, що ж?.. у неї – зброя…
Розмова наша безсловесна з пташкою на тому припинилася – все було ясно обом… якщо точніше висловитися, то розмова наша була односторонньою: вона мені показала, що зробить, я ж тільки «вислухала» її – і по тому… але очей ми одна від одної все ще не одривали… і от я знову зауважила, як у чорній безодні її зіниць удруге майнула на мить, наче прозорий мальок рибки, що так-но вийшов з ікрини, якась переміна… По цій події пташка одразу ж ніби знітилася, відвела погляд, відвернула голову – тепер я бачила її в профіль, далі – розтиснула кігтистого «кулака», в якому затискала все, що вдалося згребти з кисті моєї лівої руки. Вийняла кігті правої лапи з рушника, підважила себе на ногах і, розгорнувши крила та розправивши продовгуватим віялом хвоста, широко стрибнула чимдалі на поле, а там, тягнучи праве крило, але допомагаючи собі лівим – поскакала, трохи й перелітаючи, до ожереду…
Я розмотала руку, щоб подивитися на рану, завдану пташкою – шкіра кисті побіліла і мала пошкодження, там уже формувався синяк, але кров не йшла… отже, вона все-таки не прохромила кігтями мені руки, а тільки сильно «вщипнула», щоб заболіло… я замотала рушником кисть, обернулася та й пішла до дороги, бо вже й так, певно, на перший урок запізнювалася, – а йти ще до школи залишалося кілометрів зо три, а то й більше…
Мамі я цієї нашої з пташкою прощальної сцени не розказувала… пташка всім нам подобалася, і ми не знали, чи жива вона там, в полі, чи й ні, тому про неї дружно і не згадували. Вголос не згадував ніхто.
…То як же могло статися, яким чудом і дивом, щоб уже намірившись вибити ненависні і доступні людські очі, ображена пташка (якщо то був беркут, то, пишуть, беркути особливо терпіти не можуть людей, обминають їх, як тільки де зауважать, сотою дорогою, думаю, вони не бояться нас, а зневажають…) відмовилася від затіяного. Яка ж то дивовижна сила могла відвести того, занесеного вже, ороговілого гачкуватого дзьоба від моїх беззахисних очей?.. Чом пташка передумала пошматувати мені руку і обличчя? Позбавити зору і світла? Покалічити, як десь покалічилась сама, чи хтось її покалічив – може, людина?.. Вона знала і чудово розуміла, що таке очі, і що таке – без очей. Хотіла, щоб і я вмирала серед поля, як те мусила зробити вона, позбавлена крила і лету.
Що сталося за ту долю миті, яка змінила її наміри… так, ніби щось особливе і головне почула вона у себе в голові, коротке і ясне, і заперечувати яке не сміла, не могла і не хотіла, чи ніби щось таке вона побачила – у тій місцині, до якої досвердлилася жовтим холодним і невідворотним поглядом своїм – там, у глибині, з протилежного боку моїх зіниць… Що вона втямила?.. Чи не знайшла, чого шукала – страху в очах, щоб розізлитися за те і бити? Може, може…
Хтось глянув їй ув очі проз мої зіниці, настільки Володар усього, що хижа могутня і беззастережна сила в ту ж мить зів`яла… мов присоромилася трохи, знітилась, погодилась без опору і врешті подалася геть…
Може то прозирнув з очей у очі янгол-хранитель, з Любові приставлений до мене Господом, як і до кожної людини…
28.03.2017
ID:
726089
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 28.03.2017 19:55:15
© дата внесення змiн: 18.04.2017 08:17:17
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
заявку враховано - у списку замовників прозового видання перший номер належить Вам... більше того - увесь список з одного першого номера і складається 
але зі щасливим фіналом... 
цікава розповідь Валю 
