А казки немає, лиш сіра асфальтна реальність
І порохом подих, забутих спаплюжених мрій.
Де ми вже, як ехо і істини дика фатальність,
Не бути нам разом, каміння розбити зумій
Що злими роками, чи роком, чи думай як хочеш,
Я знаю, що крила довіри мої на межі.
Чи може то втома, чи злість не прийдешньої ночі,
Що була б солодка мов дивна патока... чужі...
Як смієш просити не падати скореним грозам,
Дивитись у очі, благати так сумно, прийди.
Кришталем прозорим лишилися ми - епізоди ,
Чекала так довго у шепоті тихім... знайди.
І Всесвітом ставши, не твої, ти чуєш планети!
Крила довіри згубила у тузі... мандруєш...
Тобі вже дарую цей кубок пустий естафети,
На згарищі мрій докупи ти душі не стулиш.
Бо казки немає, лиш сіра асфальтна реальність,
Пригірклості проза... не збулись кохані вірші,
Далекі планети, чи може невдала фатальність,
Спомин зболілий, терпкі ще на смак спориші...