Вони спустилися з далеких темних гір,
І їх потужний крок усе навколо сколихнув,
На мене був направлений похмурий зір,
Свого я серця стукіт виразно почув .
Їх тіні кремезно нависали як тягар,
Здавалось ніби душать без вагання.
Гойдався не від вітру поблизу ліхтар,
- Від подиху важкого й глибини мовчання.
Ці велетні були мені уже знайомі
Вони не вперше в цей світ знаходять шлях.
Руйнують, нищать усі бажання й мрії,
Такий солодкий їм в людині крах.
Гіганти – сумнівів, розчарування і страху,
Голодна ненаситність властива по природі.
Є ціль, - це віру затоптати всю мою,
Надію розтерзати при нагоді.
Боротись з ними чи допомогти себе зв'язати?
Повстати б проти цих не рівних сил...
Чи стане мужності , хто б міг мені сказати ?
Чи вистачить хоробрості, нема цьому мірил.
Я чую в них нестерпний апетит,
Крізь темряву проклали собі дорогу.
Вже знають що, і де, коли, і як болить,
Пожерти хочуть спокою мого свободу.
Як хочеться сюди їм знову повертатись,
Боротись, падати, втікати в далечінь?
Не думаю й сьогодні я здаватись,
Не дам їм бути перешкодою моїх стремлінь.
Побачивши з далека темні хмари,
Почувши гуркіт велетенських ланцюгів.
В молитві, в небо піднімаю свої руки,
Мене мій Батько ще ніразу не підвів.
Дає мені Він сил з сумнівами боротись,
І Словом підкріпляє віру, надламану мою.
Надії вчить, ніколи не здаватись,
Тривогу всю віддати повністью Йому.
Можливо, ще не раз ці велетні закриють горизонт,
Душа моя на битву виклик знов прийме.
Та вийду я не сам на цей життєвий фронт,
Зі мною Бог, у Ньому перемога моя є.
