Від кобзаревої пісні віяло сивою давниною, віяло степовим вільним вітром, духом свободи і боротьби.
- Гей-гей, - тягнув старечій надтріснутий голос. А здавалося, що то гук самої волі, що прийшов до нас із далекого - далекого минулого. І тоді було і лихо, і зло, і небезпека. І тоді були зради і дурні непутящі голови. А він старий і сліпий, ішов степом до людей і навчав їх правди. І люди слухали. Не він же навчав, старий, убогий та незрячий, а пісня.
- Гей-гей, - розносилося навколо, як розносяться звуки дзвону, що дзвонить на сполох. „Гей-гей” западало в голови, в серця, у душі. Уже й кобзаря немає, а голос його все звучить бозна-де, уже й слова пісні забулися, оте „Гей-гей” все б’ є і б’ є на сполох, не дає заснути совісті, будить і будить її всякчас. Отакий старий та сліпий, а правду знає. А якби був не у рваній свитині, а в красному жупані, та мав доброго коня, та торбину грошей, чи співав би отак натхненно та завзято? А якби й співав, то чи слухали б і слухаючи, чи вірили б? Отак і жила серед людей правда! Не те, що зараз...
Де ти, кобзарю? Просвіти голови наші, хоч нерозумні, та самовпевнені, не лишай нас самих у цьому непевному облудному часі.
Зніми полуду з очей. Господи, допоможи нам почути той голос! Чи хочемо, чи не хочемо, спаси нас!
