Я вже півгодини розглядав тріщини на білій стелі. Головне не захропіти. Покійна Клавдія Теодорівна воскресла і хребет мені б вирвала, якби я таке собі дозволив. Я всміхнувся, від згадки про нашу останню зустріч. Вона обійняла мене, з старечими, ох як ти виріс, ох яким красенем став. А тоді її не терпілось розпитати мене про мої здібності. Їй я міг розповісти все. Але толку з того не було. Я все що робив те що й завжди. Я вирішував. Кого рятувати, чи не рятувати. Бездіяльність теж вибір, в нього теж свої наслідки.
Наталя випроваджувала вже сьому сусідку, котра хотіла попрощатись. Вона була красива (Наталя, не сусідка). Чорне волосся, худе строге та в той ж час пропорційне лице. Я уважно спостерігав за нею намагаючись вгадати хоч якусь її емоцію. Але крім втоми я не міг прочитати більше нічого.
- Дякую, що приїхав – вона обійняла мене, лише за сусідкою закрились двері.
- Прийми мої співчуття – я спробував якомога м’якше пригорнути її до себе.
- Так, звісно – Наталія подавила мою промову про те, якою чудовою жінкою була її бабуся, в зародку – проходь, не будемо марнувати часу.
Аніскільки не змінилась. Я слухняно покрокував за нею. А чого ти сподівався? – питав сам себе. Наталя раптом засвоїла уроки минулого і перестане втягувати тебе в свої афери? Ага, звісно, помрій, лиш обережно, а то злипнеться десь.
В кімнаті було темно, штори на вікнах закриті. Клавдія Теодорівна лежала на посередині. Шкіра вже звичного воскуватого відтінку.
- Чим я можу тобі допомогти?
Наталія задумливо глянула на мене. Напевно підбирала слова. Виводила в голові таку формулу: як сказати мало, щоб отримати забагато.
- Мені треба знати, що сталось – мабуть в своїх думках вона зайшла в глухий кут, тому пішла напролом.
- Смерть від старості – я притулився спиною об одвірок – це все?
Якби Наталія могла вона б мене прокляла. Але тут два нюанси. Перше: не факт, що вона може, хоча швидше так, ніж ні. Друге: особливість моїх «вмінь» в тому, що я захищений до всіх відьомських замовлянь, проклять та будь-чого іншого. Не знаю звідки в мене такий щит, але мене він не покидав е ні разу.
- Макс – терпеливо почала Наталя – я не знаю, чи сильно тобі подобалось в Харкові…
- Так собі.
- Але я не стала б тебе тягти за пів країни, заради такого. Якби в мене не було…
Вона замовкла. Тріщина в обороні. Хотілось сказати їй, що вона втрачає хватку по маніпулюванню людьми, але недооцінювати Наталю я не став.
- Не було чого? Підозр? Яких підозр? – поцікавився в неї.
За моєю спиною почулись кроки.
- Пані Наталіє – сказав власник кроків хриплуватим голосом – якщо він не схоче помогти, я можу й переконати.
Я поволі повернувся до нього лицем. Нижче мене, коренастий. Спітніла залисина, маленькі очі, на щоках рум’янець (мабуть від задишки). Він нагадував колобка. Але от колобка в міліцейській формі.
Я здивовано глянув на Наталію.
- Ні, Федір, не потрібно – відповіла Наталія – Макс нам допоможе, правда, Макс?
- Я ще не вирішив.
Федір підступив на крок. Я не поворухнувся. Знаємо ми ці сцени. Знаємо, як збити з нього цей настрій.
- І що ти робитимеш? – запитав його – Як по твоєму я вам зможу допомогти, завдаси ти мені фізичної шкоди? Чи ти про це не подумав?
Колобок зупинився. Вертів він таких, як я, і на сніданок їсть, але що робити далі він не знав. Або добрий занадто для таких як я. От того він і дільничний в селі.
- Почекай на вулиці, Федоре – втрутилась Наталія – я розберусь.
- Ви лише гукніть – пробурмотів Федір не зводячи з мене погляду.
Ми залишились вдвох.
- Якщо ти все ж вирішила розповісти, то саме час – я перший порушив тишу – що я ще не знаю?
- Вона не передала мені силу – тихо сказала Наталія.
Я розреготався. Ах ось воно що. Ось чому я не розгледів на її лиці нічого крім втоми. Любов до бабусі? Ні, з цим не по адресу.
- Кожна відьма в нашому поколінні…
Я обірвав її жестом руки. Досить! Знаю: сила передається з покоління в покоління, кожна наступна практикуюча сильніша за попередню.
- Чув я ці міфи.
- Це не міфи! – прогарчала Наталія – це мій спадок! Мій за правом первинства. Знання моїх предків…
- Вже не твої – спокійно виправив її. Якась моя частина жаліла її.
Дуже маленька частина. Я пам’ятав, як її порада обернулась для мене кількома годинами електротерапії в одному з гаражів.
- Може в неї були ще внучки?
- Вона готувала мене до цього з дитинства.
- Не захотіла?
- Не могла. Стара занадто забобонною була стосовно традицій.
- Не встигла просто?
- Ми чуємо такі речі, Макс – Наталя глянула мені в очі – ти не один такий обдарований. Ми знаємо, коли приходить наш час. І ні, вона не передумала. Навіть, якби її машина збила, я б відчула, що її сила перейшла б до мене. Раптова смерть не може нічого змінити. Такі в нас правила.
- Значить щось завадило – я сам не чекав, що мені стане цікаво.
Бачити занепокоєну Наталю це до біди. Великої біди.
ID:
731103
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.04.2017 18:21:43
© дата внесення змiн: 29.04.2017 18:21:43
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
