|
Коли реальність вбирає яскраві художні барви,
і продовжується в безмежних філософських ідеях, вона
здатна трансформуватися в щось вище і прекрасне...
І
МІСТО В ЗАКОНОТВОРЧІЙ ПЛОЩИНІ
Це місто було виписане законодавцями, і сприймалося в правовому форматі таким чином що за вулиці в ньому були інструкції,постанови, рішення, і розпорядження, котрі паперовою лавиною сунули із залів засідань, їх виносили, сотні, і тисячі чиновників, як критерії існування, із кабінетів "білого дому", так іменували жителі міста будівлю де знаходилися місцеві органи влади. Тільки з дозволу посадовців тут могли матеріалізуватися будинки, базари, майдани, парки, і взагалі будь-що, навіть громадяни. Немовлят наче в пелюшки загортали в свідоцтва про народження. А далі, дітям закладалася в голови шкільна програма. І все подальше життя громадян існувало в законодавчому просторі і межах.
Професійні політінформатори і технологи вправляли мешканцям мізки, щоб ті дивилися на світ в відповідності до загальноприйнятої ідеології.
Коли громадянин помирав, то виписувалося свідоцтво про смерть, на підставі якого його хоронили на прописаному чиновниками участку.
В храмах попи на почесному місці тримали свої товсті книги, від яких нічого не можна було відняти, як і додати до них.
І на будь-яке несанкціоноване слово з вуст жителів оглядалися як на якесь непристойне графіті на міському фасаді. Але винахідлива до упорядкування і підзвітності всіх і всього влада вирішила і це питання. Мером міста було відведено спеціальну стіну, на якій, час від часу, було дозволено розважатися любителям графіті. Ну а якщо щось на стіні формою чи змістом виходило за рамки цього бюрократичного світу, то його безжально зішкрябували або забілювали працівники комунального господарства.
Вершиною літературної свободи був випуск книг-коробок, куди читач міг залазити як в іграшковий словоатракціон, і там трохи подурачитися.
А взагалі життя творчих спілок визначалося уставами, положеннями, і т. д., і т. п.
В цей бюрократичний, консервативний, переповнений догмами час, написався мною вірш :
***
Життя вбране —
в одежі традицій.
Опаспортизоване —
відділками поліцій.
Прономероване —
адміністраціями податкових інспекцій.
Виведене —
на орбіти цивілізацій.
За законами яких —
жити країні, і людині.
І найвпливовіший бог доль людських —
то всюдисущі гроші,
які як кровоносна система суспільства
присутні в кожній людинці як у клітинці суспільного життя.
І ми насходинці технічних амбіцій
помічаєм утопічність морів фінансових систем
лише з приходом тілесної смерті.
А я не проти традицій, еволюцій, і будь-яких цивілізацій.
Я лише хочу щоб все було по-душі і цьому житті.
І щоб кожна особистість що є територіально неагресивною
мала право на свій спосіб добро-життя
в толерантній ментальності державобуття,
в тому числі і право бути насправді істинно вільною.
Бо ми спутали справжній свободи смак,
як приручені революцією батога коні
на яких уздечки економік,
і хомути епох,
осідлані любителями верховодити людськими табунами.
Я ходив містом, і намагався висловити власну думку, відстояти право на свій спосіб життя , свої цінності і ідеали... Але наштовхувався на глухі стіни без дверей з постанов облради, розпорядження мерії залишали мене за межами міста, анкети нагадували клітки, крізь які неможливо було пролізти, до реалізації своїх планів. А ще, узаконена корупція в середовищі культури різала без ножа мої мрії. За усіма депутатськими постановами, і чиновницькими рішеннями , мене як особистості не мало би бути, мій творчий світ не міг би відбутися, і йому за всіма тими приписами не було місця для існування в цьому місті, що назване ім'ям великого бунтівного поета Івана Франка, але піддалося внутрішній окупації.
Держслужбовець, що мав би сприяти свободі і праву кожного громадянина на власний творчий шлях життя, який не обмежує інших, перетворився на обмежувального законодавця.
Проте, як серед лютої зими бувають відлиги, так і серед тих хто при посадах трапляються люди, як винятки з правил, які принаймі не заважають щось робити, а деякі десь навіть здатні допомогти...
Я не був проти державного устрою, за умови що держава має стати другом творчій людині. Цінністю для мене могла бути лише демократична держава, і в ній місто вільних можливостей.
З часом я прийшов до ідеї некстмодернізму :
АНОНС НЕКСТМОДЕРНІЗМУ
Коли зрозумієш, що пазли законів цивілізації,
це лише ситуації,
технічні ідеї,
а не філософська мозаїка ідеалу.
І комісії з моральності не сприяють досконалості
лише обмеженості.
І міра твоєї свободи
в довжину ланцюга
в руках громади,
І вільніший за тебе навіть вуличний волоцюга.
І прожити одною дниною,
та навіть воскреснути знову людиною,
це замало,
і просто по-колу.
Тоді, починаєш щось робити :
Можливо гримати римами,
як дверима.
Плювати на критику.
Сміятися з класики на смітнику.
І після безсонних ночей,
в роздумах про природу речей,
створити інший наступний зміст,
і встати на повний зріст,
відкривши в собі вдосконалювача, творця,
зі словесного сонця,
здатного світити ідеями
добра всеможливими,
в світах цих,
і інших...
І на противагу життєвій миттєвості,
матеріальній малості,
придумати себе багатоваріантного,
в доброгармонійному поєднанні вселюдського, всесвітнього...
Впіймавши вічність в досконалому,
занотувати її в душі
як в космічній капсулі,
що полетить в інше...
Коли закінчиться це.
А поки, на Землі цій принадній
жити радісно,
повноцінно,
і творити оновлену систему цінностей...
В ідеях наступних світоглядів,
і світобудов -
анонсувати некстмодернізм.
І не варто втрачати оптимізм,
навіть коли заблокують редактори,
і поріжуть коректори,
не журитись
від рішень журі
про неприсудження премії.
Бо в тебе є своя прерія,
своя мрія,
стіна,
і істина.
І навіть маловідомість
непробудить злість,
коли вдячний творцю
за можливість цю -
робити не кар'єру,
а творити нову літературу,
як план, як проект, з землями тілесними,
і душевними зорями.
Лише феноменальні поети
висловлюють в творах планети,
мов боги, що створили все
у Всесвіті,
і пішли...
Так і ти напиши ...
Застарілому, заперечливе - не.
І створи щось наступне...
ІІ
ПЛАНЕТА НЕКСТ ЛОГОС
Одного пізнього вечора, коли я встав з-за офісного комп'ютера і повертався додому, то запізнився на останній автобус. До мого району міста було далеченько. І грошей на таксі не вистачало. Опустілу вулицю засипав лапатий сніг, і вона перетворювалася на білу пустелю. А я вперто стояв на автобусній зупинці, на подив нечисленних перехожих, які на ходу гукали : "Ви даремно чекаєте, нічого вже не буде", а я оптимістично відповідав : "Щось буде !". Через якийсь час до мене по одному стали приєднуватися люди, яким також треба було кудись... Одна жінка, з очікуючих, сказала мені : - "Ви такий впевнений що щось буде, що з вами можна чекати". Але довго чекати не довелося, бо вияснилося що нам всім потрібно до "Космосу" (це район за назвою місцевого кінотеатру), і я запропонував скинутися на таксі, (на чотирьох це виходило якраз по-кишені). І вже в скорому часі ми їхали в сторону центру, до "Космосу"...
Подібно до того я знайшов побратимів для свого літературного об'єднання, яке назвав "Планета Некст Логос", бо це дійсно була інша планета творчості...
Я влаштував презентацію на вулиці з символічною назвою - "Незалежності", в книгарні "Є". Ми творили свій творчий простір, і дискутували, просто під час презентації, під прицілами об'єктивів відеокамер, і спалахів журналістських фотоапаратів, котрі прийшли зазняти і описати це незвичне явище прояву нового слова в цьому місті, молодої сили, метою якої, як я заявив в анонсі, був розвиток літератури, з відкриттями космосу душі, і створенням нових моделей світобудови... Я не обмежив склад літоб'єднання до кількох осіб а запропонував співпрацю всім хто був в залі. І кожен бажаючий міг вільно прочитати свої вірші, висловити думку...
І так було на всіх подальших заходах, які ми влаштовували по всьому місту - в арт-кафе, бібліотеках, мистецько-культурних центрах, і просто на вулицях... Нас ніхто не фінансував, але знаходилися люди які пропонували допомогу, надавали приміщення для наших заходів, і шпальти видань для публікацій, ефір на місцевому радіо, і телебаченні...
Це тривало кілька років, як кілька кроків в напрямку розвитку літератури... З нами співпрацювали десятки молодих авторів, і наші проекти вже виходили за формат літоб'єднання, і міста... Заходи відвідували глядачі, і хоч їх не завжди було багато , в зв'язку з оточуючою нас офіційною "придворною" культурою, яка була вигідна політичній владі, і всіма засобами підтримувалася нею, проте люди до нас приходили...
Кільце навколо нас почало повільно стискатися... Адже консервативна культура не визнавала нових світоглядів. Нас намагалися блокувати - не допускати до телеефіру, перешкоджати виходу наших публікацій... Тліючий конфлікт переростав в жорстке протистояння...
Про всіх тих хто був зі мною, і що з нами відбувалося, далі скаже мій вірш :
ПЛАНЕТА НЕКСТ ЛОГОС
Це здіймання в атаку
під кулі сарказму, і чавлення іншості танком.
Вірші у самвидаві як цвіт на морозі, у березні,
перші ластівки в літературній весні.
Сісти за ці столи
як престоли ,
через подолання -
передпрезентаційного хвилювання,
до плювання на загальноприйняті погляди,
І живого читання прози свободи,
що була донині, обмежена догмами наче гратами.
Та уміння триматися стильно
(тими, кого для миті цієї народжено)
перед журналістськими фотоапаратами.
Цей несанкціонований захід,
як невідомої зірки схід,
не запланований методистами,
викликає в пересічного кар'єриста-
недоумкувате здивування,
як і у всіх псевдоморалістів , які після бою -
привласнюють мундири упавших героїв.
Ось вам -
Чиновникам продажним.
І літературщини клопам книжним.
Інші світи...
І другі Всесвіти...
Що не вкладаються в голови конформістів.
І виходять за межі консервативних змістів.
Цій убогій країні,що не знала розквіту.
І недосконалому світу.
Неокласикам.
Від Некстмодерністів.
Ось вам- вірші віртуальної контркультури,
креативної версії , нової літератури...
III
БУНТ ТЕКСТУ
Ідеологічно вишколені місцевими правлячими партіями літературні герої, в виданнях, що були щедро профінансовані владою, з кишень платників податків, були схожі на запрограмованих клонів, усі з абсолютно ідентичною ментальністю, які не роздумували над подальшим філософським розвитком людини. Вони сходили зі сторінок книг, і окуповували свідомість читачів.А ті, в свою чергу, копіювали їх, в відповідності до визначеного світогляду. Саме такі стояли як конвоїри на варті закладів культури цього міста, і не допускали нікого хто б відрізнявся іншою точкою зору. Як виявилося, тоталітаризм міг проявлятися не тільки з боку колишнього президента, нині втікача, чи від зовнішнього окупанта який силою насаджує свій світ сусідам, але і від місцевої начебто демократичної політичної еліти...
Я виписував в своїх творах альтернативні стилі життя,свій шлях до Бога, нові ідейні планети космосу душі... По яких вони гатили з бюрократичних законотворчих засобів, вигідно для них встановлених на законодавчих полях. Вони хвацько обгороджували мій світ приписами, наче парканами з колючого дроту, перекривали шлагбаумами вказівок, і намагалися накрити та замурувати залізобетонними плитами всіляких документів, як в'язня в середньовічній в'язниці.
Я бунтував текстом :
***
Бунт тексту —
Вибухає,
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне то не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
Коли глобалізація
нав'язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань.
Безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг,
атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі ,
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоять словами
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, прекрасна
бунту світлого — літературна весна.
Якось батько говорив мені : "Ніколи не будь сам, і все вийде". Я був не один. Відчуття ліктя допомагало.
Саша був поетом високим не лише за зростом, але і за талантом, і з допомогою творчої висоти долав ті штучні бар'єри. Він був першим хто розділив зі мною бунтівне поле літературних змін. Пам'ятаю, як вперше прочитав його вірші, які вразили тією висотою, і сказав йому: "Ти справжній поет". На моє прохання, він запросив до літоб'єднання Олю, в якій своєрідно поєднувалася література, музика, і режисура. Дівчина з універсальним талантом ! Вона приїхала до Івано-Франківська з Чернівців, одного осіннього вечора, щоб познайомитися. Але я відразу влаштував презентацію, з направленою на неї телекамерою місцевого каналу новин.
- Це просто з корабля на бал, - промовила вона в перших словах до мене.
-Так, Оля, в епіцентр, - відповів я, дивлячись в її очі, в яких вже спалахнув вогник захвату від того що відбувається навколо, і це було те що треба. Вона, так впевнено в собі, читала монологи душі, і діалоги культур між столицями, заворожуючи публіку своїм сильним і незвичним тембром голосу... І приїзджала ще багато разів, за півтора сотні кілометрів, на півтора годинні зустрічі.
Інший Саша, що приїхав в це місто з Закарпаття, додавав своєї безпосередності, і душевного світла, так ніби не знав чи не помічав навколишніх умовностей та обмежень.
Андрій, поет і журналіст, інтелігент якогось нового ще не знаного типу... Він з часом пересів зі стільця глядача за наш презентаційний стіл, як в дот, але звідти не лунали постріли, а його лірика, яка очищувала карму...
На зміну одним приходили інші...
Студентки, подружки Галя і Мирося, які відкривали і утверджували в арт-просторі Франківська свої творчі світи.
Завжди врівноважений Святослав, за фахом філософ, чимось нагадував холоднокровного снайпера з влучними словами...
Дві Ірини були в мене. Одна намагалася прокласти міст між нами і тою літературою на іншому боці, своєю пробивною вдачею, і мистецтвом імпровізації. Друга розширювала наші версифікаційні простори...
Роман співав пісні про інакший чудесний Франківськ, але його гітара була схожа на зброю, і звуки струн на свист куль, бо такий був час.
Мілена, Юля, Христина, Іванка, Люба, як багато їх було, відважних духом і творчо сильних...
Коли я вперше побачив Інгу, то подумав, з яких же вона невідомих вимірів, настільки незвичною здавалася мені її сутність. Ззовні тендітна, з короткою стрижкою, і іншопланетними очима... Сильна, і загадкова в душі... Найкращим способом порозумітися з нею була поезія... В віршах вона була найсправжніша. А ще, вона виявилася літературним критиком. Але я не наважився просити її про якусь допомогу, бо рецензії це як жнива восени, а в нас було весняне цвітіння, коли плоди збирати зарано... Вона намагалася писати правдиво, серед оточуючої нас несправедливості...
А я шукав виходи з глухих кутів цивілізації, відчуваючи відповідальність за тих хто був зі мною. І за письмовим столом, наче над мапою воєнних дій, до ранку засиджувався за проектами літературних дійств, та придумував інші світобудови, задля нашого виживання, і перемоги.
Редактор молодіжної газети "Відкрий очі", Назар, опублікував нас, а далі став співпрацювати як поет і актор...
А ще газета "Знак питання" видруковувала на своїх сторінках наші амбіції.
Художники Юра і Надя перекладали на полотно наші світи...
Модератори Євгеній і Олег робили промоцію заходів.
Хлопці з кіноклубу, - Лео, Олег, Тарас, знімали літературні читання, а ще відеограф Валера, фотографи Ваня і Юрій, і багато інших, навіть невідомих мені людей виставляли в інтернеті фоторепортажі, і писали про нас...
Наші погляди не були однаковими, що проглядалося по різності репортажів, маніфестів, творчій різноплановості публікацій... Але так і має бути, адже саме неповторність формує особистість. Нас об'єднувала в літературі наступність. Я вдячний їм за небайдужість і причетність.
Але мало хто розумів, що всі наші заходи були би неможливі без неї... Вона не прагнула особливої публічності, але допомагала матеріалізувати задумане, і своєю відчайдушною підтримкою впливала на реальність. Її звали Лінка. Це про неї рядки з мого вірша :
Моя дівчинко з тілом сонячним,
і з зоряною душею,
з революційним мисленням,
і новим почерком свободи осмислення...
Не допусти щоб світ проковтнув тебе,
як велика риба малу.
Створи себе.
Друзям скинь по емейлу
свій погляд.
Підіймайся як сходами власним світоглядом...
Ми були відважнішими за те українське літературознавство, яке примудрилося своєю світоглядною закомплексованістю, заполітизованістю, і догмами, звести українську літературу не те що до другорядної ролі в світовій культурі, а десь до персонажа з масовки...
Якось, один з творців електронного журналу, в якому опублікували мою статтю "Презентую некстмодернізм", в коментарях написав : "Якщо наша країна експортуватиме не сировину у вигляді металопрокату а нові мистецькі напрямки, - я, нарешті, буду нею пишатись".
Але все це було непросто...
НЕКСТМОДЕРНІЗМ ЯК МРІЯ ПРО ВЕЛИКУ ЛІТЕРАТУРУ
Ще з дитинства, мене разом з усіма, намагались вишикувати по-стійці -
струнко, на піонерській лінійці,
вбиваючи в голову
дві доктрини головні -
комунізму ,
і атеїзму.
А я перекручував піонерські речівки
до анекдотизму,
і сміявся з них як з ідіотизму,
та викидав їх зі свідомості наче із дому безглузді речі.
А нині,
на двадцять третю річницю незалежності країни,
по-державному телебаченні,
на історичному побаченні,
нові "піонери" по-стійці струнко
вигукують гасла лунко.
І перефарбовані політики,
та пристарілі фанатики,
знову всім в голови вдолблюють -
чергові дві ідеї,
чи ідеології,
роблячи людей громадянами
в яких мізки з двома звивинами.
І ніякого тобі різноманіття людських світів.
І жодного відкриття інших форм і способів життів.
То дрібниця, що закину кар"єру
через безлику маршируючу в ногу юрбу
осяяну однаковими клонованими ідеологемами.
Головне - створити Літературу
як побудову нового арт-простору,
що стане як небо ( побачать яке не лише в телескопи ютубу ),
яка розіллється ідей океанами,
відкриється новими землями
населиними неповторними людьми.
Розмаїття матерій краси
за межами ще незнаного задоволення -
вкласти в рукописи,
це поезії - надзавдання.
В людську культуру -
пізнанням , і творенням
вноситься, втілюється -
некстмодернізм, як мрія про велику літературу.
Я усвідомлював, що революцію треба робити не тільки на майдані, бо цього замало... Треба створювати нових людей. Хай поки що лише в творах. Але вони матеріалізуються в реальних людях, в характерах і ідеях, і ментально розшириться Україна.
Важливі історичні битви відбуваються не лише за участю армій... Славні українські патріоти, воїни, як в минулому, так і зараз боролись за українську державу, але не конкретизували якою саме вона має бути... І може в цьому одна з причин наших бід. Тому літературна боротьба для України не менш важлива. Україна не відбулась би без Шевченка, Франка, не вижила б без літератури, і не покращиться без світоглядного розвитку... Багато письменників захищали Україну, хто словом, хто зброєю від зовнішнього окупанта, але цього було недостатньо, бо потрібно ще було вигравати війну з внутрішнім опонентом, корумпованим, тоталітарним, що прикривався патріотичними гаслами, і демократичними цінностями, які слугували йому лише методом здобуття влади. Не цей псевдодемократичний кар'єрист має диктувати нам умови, і робити з нашим життям і з часом що йому заманеться. Ми самі маємо будувати власне життя.
НАШ ЧАС
Це не час колишніх активістів -
комсомольців атеїстів,
з дволичною честю,
що стали тепер фарисеями чистоплюйними.
Не час, клонованих душ, одиниць
корумпованих спілок,
та беззмістовних знавців
всохлих літературних гілок.
Це нашого життя час.
Вільних поезій чарт.
І наші слова -
перехід над проваллями невизнання,
вихід із темряви неіснування.
І навіть не справа в піаровій славі.
За мету нам - змінити обмеження
на можливості,
і країну вкрадену можновладцями
у народу, повернути,
і перетворити
на площадки своїх презентацій,
проектів бажання,
і мрій планів втілення.
Вдосконалити ауру світу,
на напрямку розвитку
і розбудови,
добра всеможливої світобудови,
створити ідею
як відію.
А люди народяться й прийдуть.
Підберуться
шрифти,
і шпальти
видань, що засновані будуть.
І кінорежисери
у в часі на варті,
новий світ зафільмують,
й покажуть
прем'єри
як спалахів зоряних ватру.
Лиш би духу нам стало
на місці не стати,
а виходити знову і знову на вулиці бунтівні,
щоб таки щось змінити
в країні,
хоч би правду навчитися говорити.
І дарма що не сприйме професор куратор
по колії їздити звиклий.
І помстяться редакції
заблокувавши твоїх змін публікації.
Хід ідей не спинити.
Не варто на тоталітарні вчення гнути спини.
А час все розставить по своїх місцях.
Розійдуться поети по місіях,
щоби вдосконалити
душі, і долі змінити.
А з бібліотеки виносити будуть пожовклі газети,
з статтями що втратили статність,
знецінених пристосуванців,
всіляко-кар'єрної масті,
що щезнуть росою на сонці,
нового вже часу,
наступного нашого щастя.
Але поки що подальші події були не на нашу користь. Чергова влада в місті, що прийшла в результаті політичних переворотів і перевтілень, призначила на редакторські посади власних адептів, які насаджували свій дещо змінений але такий же безальтернативний і тоталітарний світогляд як і їхні попередники. В місцевій провладній періодиці друкувалися статті, в яких нас контратакували за вільнодумство. Провладні посіпаки влаштовували "культ" погроми закладів де ми збиралися, каменували наші креативні ідеї.
Ми чекали на підмогу від видавців, але вона не надходила.
Війна, корупція, інфляція, і безнадія, розсіювали людей... Нас ставало все менше...
І я зрозумів, що зробив в цьому місті все що зміг, і навіть більше...
І хоч ми ще могли робити якісь ходи у відповідь, але мені не хотілося жертвувати літераторськими життями своїх друзів, тим паче що ці жертви були би марними. Мені легше було взяти все на себе, бо я був вільним як творче явище, що не залежало від номенклатурної культури, і міг самостійно виходити за рамки насадженої загальноприйнятої ідеології, перетворювати свій світ, і переводити його в інші форми самоствердження, та перевозити наче галактики в валізі, а потому розпрямляти творчі крила, і летіти, та матеріалізуватися в новому арт-просторі, презентаціями, в публікаціях ...
Тому, прощаючись, я говорив, що сам зроблю все що треба, наскільки зможу, спробую прорубати той шлях, як в світоглядних джунглях, і колись вони зможуть пройти по ньому, можливо ми ще повернемо собі це місто, і пройдемо по нашій улюбленій вулиці, що була синонімом свободи...
ІV
ЗА МЕЖІ ТЕКСТУ МІСТА
Якщо дивитися з вікна автомобіля на місто в літературно-художній площині, то вулиці Івано-Франківська були встелені афішами наших презентацій, літвечорів, перформансів, по яких тепер топталися перехожі, проїзджали машини. Весняний вітер здіймав над поетичними кварталами листки рукописів, з яких, ще недавно, ми читали перед публікою свої вірші. По узбіччях доріг муніципальні працівники згрібали в купи газети і журнали, і з відти, з привідкритих сторінок зі світлин виглядали учасники недавніх буреломних подій. В цьому віртуальному вимірі будинки міста бачились як великі книги, які звалювалися наче доміно, і з них випадали на дороги спантеличені літературні герої. Все місто перетворилося в постреволюційну текстоформу.
Ми їхали в пашарпаному критикою "Сітроені", за кермом якого був Юрко (один з небагатьох хто залишався в наших окопах). Я вмостився на передньому сидінні, і мовчки споглядав це розбурхане ідеями літературне місто...
Юрко був чесним роботягою, що справно сплачував податки, котрі йшли на видання книг письменників при владі, і їхнього близького оточення, яке, як колись, так і зараз незмінно засідало в комісії з розподілу коштів на книговидання, і преміювання, "за гроші Юрка", як він сам говорив. А далі, ті книжки лежали на полицях бібліотек, зі злиплими сторінками, бо їх ніхто ніколи не розкривав, і з часом, їх тихо списували на макулатуру. За все життя Юрко не зміг надрукувати в проплачених і за його трудовий мозоль міських газетах та журналах навіть якогось куцого свого віршика. Вірші були для нього віддушиною в суворій дійсності. Він особливо не переймався всілякими ...ізмами, тобто термінологією. Але мав загострене відчуття справедливості. І в час важких випробувань йому не треба було пояснювати на чиєму боці він має бути.
На задньому сидінні вертілася як завжди життєствердна і незламна Лінка, і жестами посилала привіти похнюпленим перехожим. Вона, моя кохана, що вірила в мене за будь-яких обставин, і без вагань готова була відправитись зі мною, як мовиться, хоч на край світу...
Ми залишали позаду свою "Стометрівку" пішохідну частину вулиці "Незалежності", на якій, кілька років тому в книгарні "Є" доленосно презентували нашу "Планету Некст Логос". А тепер там на ній літературні прислужники так званої "політичної і культурної еліти", продажні критики, і дрібні писаки, вкидають до червоних язиків вогнищ наші самвидави, і переконують перехожих в правильності боротьби з інакодумством. - Ми можемо йти вперед технологічно, але культура має залишатися на засадах наших традицій, - проголошували один наперед другого ті недалекі мислителі перед юрбою зівак. Вони, ті хто змінював свої погляди в відповідності до політичних віянь, ще щось там кричали про непорушність устоїв, але ми цього вже не чули...
Машина повільно рухалася далі по проїзджій частині "Незалежності". Ми чули як з драмтеатру, з гучних колонок, доносилися безглузді вигуки з святкової промови письменника конформіста Степана Сіренка, про перемогу над новими напрямами в літературі...
Проїзджаючи попри сумний пам'ятник Івана Франка, я сказав : -"Притримай коней, Юра". Ми вийшли з машини, може в останнє дивлячись на наш майдан, на ці дорогі серцю дороги, бо це було наше місто, наша некстмодерна столиця. Коли підійшли ближче до Франка, Лінка зауважила : "Якби він був живий то був би з нами". І в цих словах була висока ступінь правди, бо він був революціонером, як і ми.
Мені згадалися рядки з вірша :
Якби Іван Франко не вмер,
а став би мером Івано-Франківська,
то чи працював би він в поті чола чиновницького,
чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу
із постанов, розпоряджень, наказів…
Знаєте, щось не так,
щось пішло не так у нас
наче в королівстві Данському,
бо ми віддали владу політикам,
а треба би було поетам...
Я поклав до монумента ксероксний самвидав "Поезії некстмодернізму"
- Як мило,- промовила Лінка. Вона могла б і промовчати, але завжди мусить щось сказати, бо такий вже в неї характер.
- Їхати треба, а то ці інквізитори зараз ще й за нас візьмуться, - стривожено, оглядаючись по сторонах сказав Юрко.
- Так, Юрко, їдьмо, - рішуче відповів я. Хоч і розумів що мені не втекти від обливання мене брудом, навіть до повного заперечення мене, і невизнання існування некстмодернізму. Але було байдуже до тих абсурдних вироків нелегітимних суддів. І я не сприймав поразки. Бо коли політика, і її придворна культура, намагається знищити ідеї свободи, розмаїття, розвитку, то це все одно що вбивати людей, а їхній спротив вважати незаконним.
Я розумів що людська цивілізація далека від досконалості, від ідеалів існування, і намагання недалекоглядних консерваторів залишити все як є, обмежити розвиток, викликали в мене посмішку, навіть крізь сум, відчайдушну і впевнену в своїй правоті.
Примітивні пристосуванці були в більшості, і диктували свої правила місту, країні...
Але існує дещо більше за Сіренка і йому подібних пристосуванців та кар'єристів, і це більше - ідеї наступних світоглядів і світобудов, які цілком мирно, толерантно, і гармонійно можуть уживатися з традиційністю, і розширювати межі менталітету і культури народу.
Ми їхали в невідомість, і не знали що на нас чекає попереду, що вже схвалені редколегіями некстмодерні публікації в Києві, що Харківська "Лава" опублікувала вірші, і в Відні вже вийшов журнал "Juramax" а в ньому "Весна некстмодерна", що нас приймуть інші міста, і підтримають нові люди... Що зроблено найголовніше - запущено в світ ідею розширення меж літератури, а це означає що і душі, і світу...
2015 рік
ID:
586189
Рубрика: Інше
дата надходження: 08.06.2015 16:39:51
© дата внесення змiн: 08.06.2015 16:44:25
автор: Микола Істин
Вкажіть причину вашої скарги
|
