23 червня 2008 року Львовом пронісся страшної сили смерч,попадало багато літніх дерев. У 400-літньої липи графів Замойських, що в нашому подвір’ї на колишній історичній вулиці Замойських, на стовбурі розійшлася кора…*
Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!
Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…
Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!
А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!
Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
*3 липня 2009 року буревій повторився – у місці тріщини пралітня липа розкололась... проте залишилась жива.
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
Гарно написали!
