Крик мій лунає у вогні,
Вогні печалі, смутку, болю,
І закопався я на дні,
Немов утратив свою долю.
А доля та в одних очах,
Що повні світла й повні вроди,
Вони мов полум'я в свічах,
І символ втраченой нагоди.
Та не одні вони картають,
Мене за слабкість й боязливість,
Навколо бджоли мов літають,
І жало їх мені за милість.
Та вдячний я за ці слова і вчинки,
Вони потрібні, справді, не брешу,
Це ніби пазлу половинки,
Складу я їх і напишу,
Яку картину все ж побачив,
Що справді щойно склав собі,
І той вогонь таки щось значив,
Вогонь, він заключався в боротьбі.
У битві із самим собою,
Солдатом сповненим духовних ран,
Що все-таки вступив до бою,
І став собі так знову пан.
