Стежина, вечір, Графський парк.
Іду неспішно, пахне цвітом,
Актор старесенький привітно
Усмішку кидає в загал,
І гомонить все, гомонить,
Чи грає роль у монологах
Про негаразди і тривоги,
Чи цим живе у дану мить.
Летять слова, як журавлі,
То осяйні, то звіроликі,
Довкола – натовп без’язикий,
Повітря гусне в киселі.
До кого звернення палкі?
На хвильку видалось – до мене,
Сум’ятно вийшла на арену
Під улюлюкання людські.
Питаю тихо: «Помогти?»
Актор: «Новітню роль вивчаю,
Я, пані, навіть вас не знаю,
А Ви одразу і на «ти».
Злорадно витріщився люд:
«Ви лиш подумайте, він - Майстер…»
«…Вона талант хотіла вкрасти», -
Змією вився самосуд.
Почервоніла, щось гукав -
Чи виправдовувавсь, чи лаяв,
Чуття, зів’ялі на гербарій,
Пішла купати в дикий став.
Цікава історія з нотками драматизму... Часто люди, які грають на публіку і намагаються справити яскраве враження, забувають про власну культуру поведінки, вже й не розрізняють, де гра, а де реальність.
Цікавий вірш та сам сюжет. 
Гідно... Але вже було. Чи не так? Облагородила, Оксо? 
