Світло, мов привид, проходить крізь скло
й лягає на підлогу,
муркоче, мов кіт,
чеше м'яку спину
об жорсткі ворсинки килима.
Деякі вірші не хочеться писати так,
наче я вбиваю кожен рядок
автоматною чергою,
гвіздок за гвіздком
любому читачеві
у череп.
Деякі вірші
хочеться погладити,
почухати
і приголубити.
Заспокоїти,
мовляв,
знаєш, дитя,
і тобі знайдеться місце
серед мого цирку виродків,
котрий, коли вдало складуться обставини,
скомпоную у збірку.
Не бійся їх, маленький,
вони, насправді,
не такі страшні, як здаються
і далеко не протилежні тобі
за характером,
просто зодягнені в те,
що їм зручно.
Деякі вірші
зовсім не схожі на метушню,
зовсім не схожі на скрегіт таргана
на ніжній вранішній
подушці,
зовсім не схожі.
Деякі вірші схожі на світло,
що тулиться до твоїх рук,
сонливо заплющивши очі,
котре щойно спустилось
муркотіти у тебе на папері
й пронизувати ґрати,
котрі зачинили тебе
на півтора роки
у самому собі.
Але пам'ятайте,
мої любі нічні кошмари:
це не мене зачинили тут із вами
це вас зачинили
разом зі мною.
