У небі білі хмари парять,
Далеко злі дощі штормують,
Що ними моряки всі марять
І кораблі свої руйнують.
Об Скелі Кримські човни б’ються
І мій розбивсь,
Русалки в’ються.
Моряк здивований втопивсь.
Чув крики зверху,
Знизу тихо.
Вже зовсім смеркло,
Моє лихо!
Не бачу виходу назовні,
Лиш бачу бочки три неповні,
І стіни корабля всі ровні,
І моряки навік безмовні.
Аж раз!
І сонце блисне в глаз.
Я бачу двері, чую шум,
Чую неспокій моїх дум.
Я вибив двері, бачу небо,
Стрибнув відраз у темне море,
Доплив до суші і дійшов до міста,
Аж там спіткало мене горе.
Мені страшенно нудно стало
Чи може йти на скелі?
Аж бачу я – соснові двері.
Зайшов у дім, де тінь моя від ніг моїх до стелі.
Аж тінь сказала:
«Глянь на скелі, йди до моря,
Диви, щоб не упав ти з горя»
І зникла тінь моя зі стелі.
Утік до моря, бачу скелі,
Штормує море, б’ються хвилі,
Поліз наверх, поглянув вниз –
Донизу звідси сотні милі.
Поглянув ще раз,
Та й хотів вертатись,
Послизнувся і… упав.
Розплющив очі, бачу світло.
Потріскує вогонь в печі,
Аж раптом чую уночі:
Поля і кози пастухові,
Всміхнувся, спогади – чудові.
Остап Лагойда (2014)