Вже знов за будинками з піснею рано
йде квітень барвистий вперед.
І пахне зелена отрута весняна,
солодша ніж вина і мед.
У душній кімнаті моїй знемагаю
і рвусь до весни за вікном.
А те, що розказую, навіть не знаю –
було наяву це, чи сном.
Я море там бачила темнозелене,
і білий вітрильник летів.
І берег незнаний відкрився для мене,
де чула сирен звучний спів.
Небачені люди, нечувані мови,
обвітрені, юні з лиця,
і очі великі, ясні, волошкові,
і вільні відважні серця.
А ти, невдоволений, хмуро ступаєш
п’ять кроків вперед і назад.
Мій голос сумний і тремкий замовкає,
тремкий від отрути й досад.
Даремно! Отрута уже просочилась.
У пристрасну кров увійшла.
І чую уже – на плечах появились
Два сильних, два вільних крила.
Елисавета Багряна
Видение
Вън ходи край къщи и пее отново
април, цветоносеца блед.
И дъха зелената пролет отрова,
по-сладка от вино и мед.
Как душно и тясно е в нашата стая,
как силно ме тегли навън.
Това, що разказвам, самичка не зная
наяве ли бе, или сън.
Видях аз морето - зелено и тъмно,
и белият кораб на път.
Край някакъв бряг неизвестен се съмна,
де много сирени тръбят.
Невиждани хора, нечути езици,
обветрени, млади лица
и сини очи с разширени занеце,
и смели, и волни сърца...
Но ти, недоволен и мрачен, отмеряш
пет стъпки напред и назад.
И моя глес млъква, смутен и треперящ,
треперящ от горест и яд.
Напразно. Отровата вече проникна.
В кръвта ми киряща се вля.
И чувствувам вече - на плещите никнат
две силни, две волни крила.