Принишкло між ярів моє село,
В долині, де хлібів густі посіви,
Де колисали зорі й вечір співи,
Де соняхом дитинство відцвіло.
Ставки, як біло-сині дзеркала,
Пишалися водою, взимку – льодом.
Я ж– працелюбним Ходаковим родом,
Що гордістю тоді був для села.
В нім ті, що не лежали на печі:
Чудові будівельники і зодчі,
Котрі не знали ані дня, ні ночі,
Військові, вчителі і сіячі.
І ткалі, й вишивальниці були,
Що прославляли українську долю,
А час приходив рятувати волю –
З гнізд вилітали не сини – орли.
Важкий сьогодні для держави час,
Та Ходаки не звикли задніх пасти,
Ці не дозволять матінці пропасти –
Летять тепер в задимлений Донбас.
І знову я укотре повторюсь:
Мій рід і був, і є, і авжди буде.
Одні з найкращих у селі цім люди…
Люблю його й по праву ним горджусь!
3.12.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
Чудово!!! Піднесено,впевнено!
І знову я укотре повторюсь:
Мій рід і був, і є, і авжди буде.
Одні з найкращих у селі цім люди…
Люблю його й по праву ним горджусь!
Чудово!!! Піднесено,впевнено! 
