Чому, звідкіль ота з’явилась думка:
Донецьк, Луганськ бажав таке життя
Яке отримав. Думка бряжчить лунко,
Хоч в ній немає сенсу і пуття.
Потрапили історії під гусінь,
Такі як ми: живи, рости дітей…
Смерч йшов країною в стрімкому русі:
Комусь минулось, в когось інший день.
Я Харків пам’ятаю. Десь до сотні
Бажаючих змінити долю нам.
Поталанило. Знайшлись вірні хлопці
Котрі прибрали з ХАДО отой страм.
Мільйонів долю визначили сотні
Із тої і другої сторони
А що робила я? В душі неспокій.
Молилася, щоб не було війни.
В палатку спати не пішла за правду,
Не оцінила ж бо момент біди.
Жила ж в державі, в котрій уряд, влада,
Є Конституція. Навіщо йти?
Хто ж знав, що все буває й без «Аврори»
Юрба проплачених молодиків
Кінець епохи робить нам на скоро,
Приводить до керма нових божків
Розлючених. Які хапнули крові.
Із цінностей дві знають: силу й страх.
Де владу ватажку надала зброя,
Мовчать там люди, попранні в правах.
Втекти з землі своєї? Ти потрібен?
Кому? Державі? Захистити не змогла.
У владних кабінетах все спокійно.
Там «рюкзачки» - то головні діла.
А ти вже й ворог, бо не став боротись,
І голіруч не йшов на автомат.
Диванні патріоти брови зводять.
З дивану не розгледиш, що солдат
В житті не кожен, бо не кожен курку
Життя лишав. Ця ноша не для всіх.
Спіймати сліпу кулю легко здуру
Та це не подвиг, це скоріше гріх.
У Вас задача – вижити сьогодні
Забуті, зраджені, покинуті опріч,
Від туги не померти в тій «народній
Республіці», з якою віч на віч.
Пробачте нам, мені, що і сьогодні,
Аналізуючи показники життя
Радіємо тому, що в нас не добре,
Та гірше в Вас. Прийде ще каяття.
Не створено суспільством ще традицій.
Ще в гени не ввійшло, що ми народ.
Хоч різні всі. Немає кращих, гірших.
Без цього ми не рушимо вперед.
Держава не змогла Вас захистити.
На бАтьківщині - кров, на серці – біль.
Чи зможете знов вірити й любити.
Для нас важливо це. Це спільна ціль.
