Мені на руки сіла чайка,
Так вільно, без перестороги,
Може розкаже якусь байку,
Відпочиваючи з дороги.
Може у небі очі хижі
На неї злісно поглядали,
А може інші очі щирі
Від неї милості чекали.
Мене ця пташка не боїться,
Їй добре на моїх долонях,
Щось мабуть їй хороше сниться,
Лежить, сміється, моя соня.
Якщо захоче полетіти,
Буду за неї я радіти,
Але і буду сумувати,
І перше, й друге треба вміти …
Лиш оповіла про своє,
Як стали з неба їй гукати,
До серця їй тепло моє,
Та чайчине життя – літати …
Дивлюсь туди у височінь,
Як без кордонів і без сварки,
Що на землі, то тільки тінь,
Там любляться у небі чайки …
І раптом хижий крик ввірвавсь
У світ цей, де панують крила,
На чайку раптом напосівсь
Той хтось, кому любов не мила.
Упала каменем із неба,
Не встигла крилами змахнути,
Обняла землю і від себе
Штовхнула, щоб увись пірнути …
Не мали крила тої сили,
І кігті втомлено заклякли,
І чайка крикнула щосили,
Мені. Ти ж дав мені радіти клятву,
А коли треба сумувати,
Як упаду, то щоб підняти.
І я почув, прийшов до моря,
Де битва за життя велася.
Тепло своє віддав вчергове,
І чайка знову піднялася.
Віддав усе, що залишалось,
Колись був берегом зеленим,
А зараз скеля. Море злилось,
Не тішилось життям буденним …
Справжнє велике тепло-добро мають змогу зцілити і воскресити і чайку і людину! 
дякую
дякую
