Війна
Зимою літали і бмбили Харків ворожі літаки, гупали далекі потужні вибухи, метушились у небі білі прожектори. Німці прийшли на Купліваху без бою. В обідню пору заїхав загін вершників-розвідників. Наша 'всілась за стіл обідати. І тут у двір - вони. Двоє вояків рвучко зайшли до хати, звели дула гвинтівок на батька з криком "Партизан!". Кажуть, я в ту мить ухопив з миски вареника і підняв руку, наміряючись кинути в них. Це мимоволі викликало у вояків усмішки на обличчях, а батько звів руки догори, став показувати їм виразки на нозі і "білий білет" - звільненя від військової служби. Тузик у дворі загавкав, почав кидатись на них і його застрелили. Пам'ятаю, у нашу хату поселили двох німецьких вояків. У одного, на ім'я Фріц, була губна гармонька і він гарно грав на ній. Покинули вони Купліваху також без бою. Біля хат з'явились машини, гармати, солдати "наших". Далі ми відчули на собі, що таке воєнні дії. Постріли гармат, вибухи снарядів і бомб, пронизливий свист пікіруючих літаків і скинутих ними бомб. Завалось, що ті бомби летять саме на тебе, за мить рознесуть тебе на шматки, і на тому місці, де ти щойно стояв, з'явиться кругла глибока яма зі смердючим димом. Батько пішов кудись від нас у ближні села, де мав рідню, чи добрих знайомих, щоб переховуватися від німців, і від "наших". А мама... З трьома дітьми, немовля на руках, торбинка через плече, покинула нашу хату, пішла переживати страшну годину до рідної Федорівки. Я слухняно йшов услід за нею, тягнучи за руку молодшого брата Віктора. У великому "похідному" погребі жили кілька родин. Було тісно, холодно, голодно і страшно. Двигтіла земля під рухом важких танків - наїде такий танк на погріб - всіх поховає тут живими - то ближче, то далі вибухала снаряди і бомби, чутно було стрілянину гармат і кулеметів. Не пам'ятаю, чим кормила-поїла нас мама. Немовляті Василю вкладала до ротика тряпочку з жованим хлібом, бо молока з цицьок йому було мало. Як розповідали згодом, мама була залучена німцями до поховальної команди і приносила звідти заробіток: хліб, галети, кнсерви... З її слів я, старший, був у неї за сторожа біля харчів, сидів на окрайцеві хліба і тихцем відщипував крихти собі в рот. Мабуть, коли на Федорівці стало неможливо прохарчуватись, рушили в недалеке село. Сніг був глибокий, я боляче натирав собі п'ятки, взутий у маленькі "биті" вляни. Мама знайшла нам притулок в хаті стареньких господарів, стала їм за хатню робітницю, ходила випрошувати їжу до німецьких солдатських кухонь. Пам'ятаю, принесла нам солодкий суп - мабуть кухар помилково вкинув до котла цукор замість солі. Коли німців прогнали остаточно, наш батько відшукав нас усіх живими і здоровими. Він змайстрував візок, на великих дерев"яних колесах, склав на нього наші малі пожитки, всадовив Вітю і Васю, впрігся у голоблі і ми рушили на Купліваху. Я з мамою прошкували пішки. На місці нашої хати було попелище з уцілілими цегляними піччю і трубою, вкритими кіптявою пожежі. Такі чорні печі були на місці багатьох хат. На наше щастя дивом уціліла сусідня хата діда Дениса, і ми знайшли в ній притулок, доки з великим поспіхом була зведена нова дерев'яна хата, обмазана глиною та вкрита очеретом.
Подія 1 вересня 1944 року - пішов у перший клас Куп'євашанської початкової школи - не залишилася в моїй пам'яті; мені тоді було майже вісім років і я був повністю втягнений у повсякденні господарські справи сім'ї, за якими початок шкільного життя не був видатною подією. Шкільні заняття проходили в хаті одинокої бабусі. Підручників, зошитів, ручок не було, не у всіх учнів були "прості" олівці. Писали на якихось клаптиках паперу. Згодом у продажу з'явилися металічні пера до ручок, їх примотували нитками або тонким дротом до обструганих паличок. Чорнило робили з пічної сажі або ягід бузини. Мені пощастило роздобути "хімічний" олівець, із сердечника якого я ощадливо настругував кришки і розводив їх у воді. Пам'ятаю, батько привіз із Харкова кілька газет "Соціалістична Харківщина" з "лощеним" папером, на якому чорнило не розходилось. Я їх поскладав у зошити, розрізав, зшив нитками, розлінував простим олівцем у косу лінійку. Дерев'яну лінійку вистругав з дошки. Це були гарні зошити. Вчительку я обожнював, вчився старанно і легко. Коли з "району" навідувались"інспекторки", вчителька викликала мене і я її "не підводив". До якогось із свят мені доручили самостійно знайти вірш для декламації. Мені сподобався "Інтернаціонал". Вчителька спочатку сумнівалась, потім дозволила і я його дкламував на святі. Якось в присутності "інспекторки" я побачив на шиї вчительки ...блоху. Рішення слід було прийняти негайно. Але... я зміркував, що вчительці буде неприємно, якщо я підніму руку, встану і голосно скажу:"Олександра Іванівна, у Вас на шиї блоха". Я промовчав. Якби не було "інспекторки" - сказав би.
Центром життя куплівашан був Харків. Туди їздили на попутніх машинах, які рухались по великому шляху через село Федорівку. Як їхали до Харкова, до Федорівки йшли пішки або під’їжджали підводою(возом, в який впряжено коні, один або пара). Поверталися з Харкова через село Федорівку таким же чином. В Харків возили продавати картоплю, свинину, курей і яйця, щоб уторгувати гроші на взуття, ковбасу, цукерки, булки, зошити, чорнило, книжки. З віконця нашої хати було видноту частину сільської дороги, котрою йдуть, повертаючись з Харкова. Бувало вже вечоріє, а батькова постать на тій дорозі все не з’являється і не з’являється. Якось батько привіз із Харкова дві книжки. Це були «Кобзар» Т.Г.Шевченка і «Стихотворения» А.С.Пушкіна – перші в моєму житті книжки. Вразило віршування, пісенність, краса мови. Мовою куплівашан був українсько-російський суржик. У «Кобзарі» вперше зустрівся з літературною українською мовою, не всі слова сприймалися з розумінням. Наприклад, «обіцявся» сприймалось як «обіссявся» тому, що куплівашани говорили «обіщався». «Стихотворения» А.С.Пушкіна – моя перша зустріч з російською літературною мовою. Дуже сподобалась поема «Руслан и Людмила», вивчив уривок з неї напам’ять і декламував його при якійсь нагоді в школі. До віршування любов залишилась на все моє життя. «Кобзар» давали читати багатьом людям і врешті-решт він розсипався на окремі аркуші і пішов у люди, як вода в пісок.
ID:
821551
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.01.2019 10:16:34
© дата внесення змiн: 18.01.2019 12:41:54
автор: Капінос Олександр
Вкажіть причину вашої скарги
|
