А мені б зараз в гори. Прокинувшись з сонцем, з рюкзаком на плечах йти крізь село, чи може то хутір в підніжжі гори? Байдуже, головне аби пішки іти собі йти… Не знаю як вам, а мені така радість – бачити скелі десь там, в далині. Й минаючи кожну дерев’яну оселю наближатись все ближче до її ніг. Пройти берегом річки і знати, що за якісь кілометри вона проривається між камінням міцним. Тут уже спокійніша, в неї є своє русло і де-не-де малий водоспад, тут вже крізь неї пробираються інші, а там вона рветься і тече невпопад. Омиваючи скелю і кожен камінчик, залишає шанс траві прорости, та в свою чергу ловить промінчик і ось, уже й скеля починає цвісти. Коли я прийду усе буде зелене і наді мною десь пташка вдалі пролетить. І я нарешті сидітиму між гірського гарему, одна без людей, якщо мені пощастить. Або ж ні, залізу на гору і чекатиму там вечірніх зірок. Розпалю багаття, приготую вечерю й засинатиму в спокої під рахунок цяток.
