Я ставлю осені найвищий бал
За теплий день, що на жар-птицю схожий.
І ось за це вона мені ворожить.
Береться угадати, що тривожить,
З ким варто бути завжди насторожі,
Чи десь не уготований обвал?..
Немов чаклунка, хвацько розкида
Не папірці, сп’янілі від азарту,
А стелить на поляну, мов на скатерть,
Свої, живі, незаймані ще карти
Й цвіте очима: гарне випада!
Бо з дички враз листочки червонясті
В десятку склались. Осінь каже: «Щастя!»
З каштана лапки в трефу обернулись –
«Побачення з брюнетом...» – так шепнула.
Я сумніваюсь. І ворожка знов
Тасує різноколірну колоду
І тягне з неї, ніби нагороди,
Бубнини, чирви. І за власним кодом
З них строїть поміж дам, тузів погоду –
Оту сердечну спійману свободу,
Що ніби означатиме – любов.
А потім ще й промовила: «Ій-бо!»
