Я вільна.
Е-гей!
Я до щастя лечу!..
А «хтось» залишився без мрії й тепла.
І той «хтось» задув по дорозі свічу.
А я ж бо до цілі сягнути могла…
Печалька.
Перерваний пробний політ.
У мороці березня зникнув кураж.
Згинаються крила.
Повітря, як лід.
Попереду марево – сонця міраж.
Я пробую ще.
Долетіти між скель.
Ламається пір’я.
У грудях – вогонь…
Усе навкруги безтілесне й бридке…
Покликати поміч?
Даремно.
Й кого?..
Мені б до світанку.
Тримаюсь.
Мовчу.
Чи ж серце домріє, доснить, доживе.
Спасіння.
Нарешті!..
Секунди лічу.
І з мороку виплив навстріч журавель.
За мить спалахнуло до тисячі свіч,
Внизу силуетом постала земля.
Я ж, саме до щастя летіла всю ніч,
До нього проліг ризикований шлях!..
Надійно узяв він мене на крило,
Із темряви ночі на світло забрав.
Я бачила чітко, як сонце зійшло,
Й розвіяла морок ранкова пора.
Вдивляюся в стелю, недвижно лежу,
Радію світанку, що сон розігнав.
Я ще не готова піти за межу…
Втім… звідки про сон, про вояж він узнав?
У Космос піднявся у цій чорноті,
На поміч мені журавлем поспішав...
В матерії Всесвіту – схрон почуттів,
Лиш там розуміє і бачить душа.
На столику мирно світлина стоїть,
Мій образ коханий – невгасна свіча.
Що сон нез'ясовний по суті таїть,
Чи ж слушно вночі він потратив свій час?..
Ні,.. пальців сплетіння вже не розірве:
Ні відстань, ні час, ні проблеми, ні сни.
Бо в душі вросло те, що вічно живе –
Бездонність очей й незворотність із них.
20.03.2019 07:10
Сон був трішки прозаїчніший, але не менш небезпечний, була лише п'ята, втім, більше не вдалося заснути. А тисячі свіч на землі - тисячі павучків білосніжних, від яких я прокинулася, бо вони атакували, безболісно, але неприємно... дякую
дякую
