Часто кімната вбирала мовчання й думки свинцево- кислотні,
Блукали слова твої несказанні , криваві , жорстокі, скорботні.
На шматті паперу створені вірші ві́дали зламаним щастям,
Дихали відчаєм, дихали втратою , різні вбирали напасті.
Поки земля з-під ніг утікала - ти віддавалася хтивості,
В цей час я шукала, у собі шукала сили і трішки сміливості.
Поки молилась тихенько до неба й просила Його милосердя,
Ти все бродила стежками чужими і долю кляла спересердя.
Поки я вірно чекала на тебе й твого материнського « доню»,
Ти закривалась , ховалась, втікала та забирала долоню…
Поки в істериці серце кричало « мамо, мені дуже лячно»,
Ти геть не чула, вуха закрила, дивилась так байдуже, мрячно.
Поки надія моя умирала й стискало до болю легені,
Щоночі я бачила погляд чужинки і очі німі та скажені.
Поки кусала уста невблаганно, тримала руками коліна,
Ти з дому тікала, сказавши лиш фразу «тобі я нічого не винна».
Поки я мовчки рани латала й стискала кляп у щелепах,
Ти лікувала самотність деінде, топилась у власних тенетах.
Поки кололо від пустки у серці , від наглої, злої недолі,
Ти чужо дивилась на мене й раділа, що крила мої досі голі.
Довго я вчилась жити без тебе, без так не почутого « доню»,
Ти ж відчайдушно шукала все щастя, кохання щире, бездонне.
Мені зараз ліпше, не так кровоточить , вже не стискає груди,
Сонце лоскочить душу дівочу , а поряд - безцінні люди...
