|
Настя
Скоро Великдень. Так скоро, що стара Настя десь у душі молила Господа про силу, котру забрали роки у далеку далеч. Гуділо село, пахло копченим, пахло вишнею - тою вишнею, котра тріщала у виндзарнях, застеляючи світ клубастим димом, мов туманом. Світлий четвер приніс трохи сонця і трохи смутку у сірих хмарках над хатою, а навіть просльозився.
Настя била поклони, як маленька тендітна дитина, з великою силою стояла на колінах під образами - образами, котрим вже забула відлік часу. Та святі, все ж тими щирими очима дивилися на неї, котрій було за вісімдесять. Хворіла стара, та не жалілася ні дітям , а ні онукам. Їм було не до неї.
Старенька хата під стріхою та навколо обложена загатою жила, пахла добром та ласкою, пахла хлібом.
На старім дерев’янім бамбетлю лежали до блиску напрасовані такі ж старі рушники, накрохмалені та підсинені синькою, чекаючи тої години, коли Настя зав’яже кожен на ґудз і повісить на образ, бо то було її свято.
Її святі чекали на красу маків та волошок, що за стільки літ вицвіли від сонця. Та то було найдорожче , що залишилося в її житті.
Тісто підійшло на лаві у старих дубових ночвах, котрі лишень і бачили хліб та раз в рік паски. Весна заглядала у старе порапане від вітру вікно, сміялась сонцем і мружилася, як дівка на виданню.
Настя зібралась силою, аби довершити всі святочні роботи, бо завтра п’ятниця - Великодна п‘ятниця, з гробом Господнім та молитвами. Щось їй було не так, роілися тривожні думки, у грудях чогось боліло, а навіть пекло. Та ніц- старість є старість. Минеться.
Великдень прийшов, як той лелека, що чекаєш, аби вернувся завше, обняв крильми та торкнув теплом. Дзвонили церковні дзвони, ринув нарід до церкви, несучи святкові кошики, такі пахучі, що світ йшов обертом, прибрані зеленню та вишивками.
Несла свій кошичок і Настя. Раділа ще одному року життя, ще одному Великодню.
Процесія ринула на церковне подвір’я, та Настя лишилася в церкві, сидіти в лавці.
- Христос Воскрес! Воскрес із мертвих! Смертію смерть подолав і тим , що в гробах - життя дарував. І нам дарував живот вічний! Лунала святкова молитва хором та всім людом.
Слухала стара та вдумувалася в кожне слово.
По службі, як завше пошкандибала на цвинтар до свого Миколи, понесла свячену писанку та найліпшу паску. Несла свому коханому, котрий через шість місяців по Чернобилю лишив її молодою вдовою з чотирма малими дітьми.
Він, єдиний, її чекав там , де був вічний спокій, де вона могла йому в тишині все розказати, поплакати.
Сусід Гринько гнав по при цвинтар на пасовисько свою гніду кобилу, спутану на передні ноги, аби хто не сполошив, бо була на часі.
- Христос Воскрес, Насцю! Та лишай вже свого Миколу, там діти твоі збилися з ніг шукати тебе. Весело нині на твоїм подвір’ю. Всі приїхали. Йди, стара , приймай гості.
Настя закам’яніла, не вірила, що то правда. В грудях пекло та кололо.
Не йшла, не бігла... птахою летіла до хати. Там діти , онуки, правнук.
Ожила хата сміхом, шумом, гостиною. Давно такого не було. Господи! Як давно такого не було.
Раділа кожному слову, кожній секунді з найріднішими, бо стілько літ не бачилися, тілько по телефоні хвилями розмовляли.
Минуло пів дня, а старенька замучена, попросилася прилягти, відпочити хоч мить. Хай діти наговоряться до схочу. За стілько часу є про що гомоніти.
Кинула їсти квочці, що порпалася з маленькими курятами на кретовиню, влила молока старому псові, що лестився до її ніг і пішла лягти на старий бамбетель, де любила полежати якусь годину.
Зажеврівся вже вечір, коли діти оговталися, що мати не з ними. А вона, як маленька дитина, лежала на своїм бамбетлю. Її губи зацвіли філітовим бузком, а очі, западені та закриті смертю, десь у глибині споглядали інший вже світ.
Били церковні дзвони, Гринько йшов селом і сповіщав, що вмерла стара Настя. Плакали діти, ридало небо. Боже Великодне небо, відкрите навіть для грішника, прийняло її душу. Поховали стару на третій день по Великодню. Між вінців та купок братчиків чепурилася подзьобана горобцями паска та писанка. Настя нарешті була зі своїм Миколою разом - у одній могилі.
Христос Воскрес, Микольцю. Воістину Воскрес! Моя Настуню. Дві зірки, дві душі вінчували одна одну на нічному небі, де воскресали разом з Богом...
Їх обіймала їхня вічність...
(С) Леся Утриско
Не судіть строго, ось така розповідь написалася мені сьогодні, у переддень Великодня. Перша моя проза.
ID:
833668
Рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата надходження: 27.04.2019 00:09:26
© дата внесення змiн: 27.04.2019 00:10:05
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
Хороша проза, щира , душевна, життєва. Насамперед, мова сподобалася: жива,яскрава, виважена, мудра. Як для експромту, просто чудово. Ми вас звикли бачити трохи в іншому жанрі, але коротка проза виходить досить гарно. Натхнення ВАм!
