Я чомусь так собі тебе уявляв:
Ти біжиш, не спиняєшся, місто ціле під ногами,
Білий сніг наче ніжність тебе обійняв,
Вітер щось шепотів не своїми словами …
Падав сніг на обличчя, на очі, на плечі твої,
Захотілось тебе таку незнайому раптово обняти,
Захотілось, щоб очі ці, губи були нічиї,
Захотілось самому на мить снігом стати …
Пролетіла, мов вітром майнула, торкнула плечем,
А я міцно вхопився за сани твої, друже вітре,
Розтопила мов лід мій такий холоднючий едем,
Я ніколи цю мить з свого бути весною не витру …
Я чомусь так собі тебе уявляв,
Мабуть, ми близькі друзі з холодним цим заздрісним снігом,
Я на ньому півночі віршами про тебе писав,
Холод – час заходився на ці мої витівки сміхом …