Чудний капелюшок надягнений криво,
на одягу — бруд й дірки:
Всю ніч Чарівник біля краю обриву
рукою ловив зірки.
Він грав на сопілці мелодію слізну
старанно, як тільки міг.
Довірливі зіроньки слухали пісню
й спадали з небес до ніг.
Дурненькі, вслухалися в голос сопілки –
дурман їх усіх оповив.
Зривав зірочки Чарівник, наче з гілки,
за хвостики їх ловив.
А потім Чаклун замикав їх у клітку,
яку йому викував гном...
І плакались зіроньки всі сусідкам,
ошукані Чаклуном.
Ридали зірки, коли їх на світанку
з собою забрав старий.
Додому вертавсь Чарівник цього ранку
й радів: улов чималий!
Назустріч старому іде подорожній –
бродячий простий поет.
У кошику, котрий майже порожній –
вино й цукерок пакет.
А ще в подарунок він ніс коханій
обручку й новенький плащ.
Пройшов би собі поет і далі,
але він почув чийсь плач.
Мабуть, він пройшов би собі неквапливо
й дарунки б усі доніс,
та тільки пройти було — неможливо
Повз горя чийогось й сліз.
Бо потім — як жити? Думки ящірками
пробігли: залишусь сам...
— Давай, Чарівник, за клітку з зірками
обручку тобі віддім!
— Послухай, люб'язний, буть хочеш хорошим?
обручка твоя проста.
Якщо віддаси мені весь свій кошик —
досяжна тоді мета.
Та й то ти заплатиш мені замало —
не скласти зіркам ціни.
Ще думаю я: зірок там чимало.
Навіщо тобі вони?
— Навіщо потрібні? Надіну на нитку,
коханій кольє зроблю.
Не бійся, нікуди вони не зникнуть.
Я жодну не загублю.
— Гаразд, справу вже закінчим розпочату,
доволі вже зайвих фраз.
Чоботи знімай та додай в оплату
(здається — мені якраз)!..
Босоніж крокує юнак додому.
Цукерок в руках пакет
й клітинка порожня. Немає втоми,
бо радісний наш поет.
Розкаже коханій він все без обману,
бо совість його чиста.
Обніме та втішить свою жадану
цілунком в її вуста.
Повідає їй, як віддав всі дарунки
за повну клітину зірок,
Як зіроньки в небі плели візерунки
й пускалися у танок.
Як сунув Чаклун йому в руки цукерки,
сказавши: "Який дурний!"
Як, дивлячись знов на зірок фейєрверки,
йому відповів: "Я такий!"
Як зірка маленька із неба спустилась,
присіла йому на плече,
як радість у серці у нього з'явилась
від слів, що вона не втече...
Так йшов він, мнучи від цукерки фантик,
щасливий, не зна й чого,
закоханий, босий, поет-романтик,
а поруч з ним — зірка його...
Оригінал: Русудан Алмазова "Волшебник спешил домой"
https://www.stihi.ru/2015/08/05/2997
Гарний переклад, Олено. Яскраве таке, оригiнальне звучання. Роздуми своерiднi над справжнiми цiнностями життя вiдбуваються.
Тiльки от у вас у 40 рядку - та за мету якось так i не кажуть - "здiйсниться". Це ж не мрiя. Це, якби у вас про мрiю йшла мова, то тодi справдi - "здiйсниться мрiя". А до "мети" частiше вживають - "досягнеш мети" або "доб'ешся мети". Може тодi тут зробити - "досяжна":
Якщо вiддаси менi весь свiй кошик -
Досяжна й твоя мета.
Ну, полюбляю так от певним шлiфуванням, полiруванням рядкiв у вiршах час вiд часу бавитись.
А це ж дана поетеса, яка цей вiрш в оригiналi написала - спочатку можна подумати, судячи з iменi, що це вона з кавказькоi якоiсь республiки, з кавказьких народiв, а, виявляеться, що то у неi просто псевдонiм такий "Русудан", а сама вона з Украiни - у Донецьку живе. Ось, погляньте: https://pchel.net/u/rusudanalmazova/
I, до речi, такий от цiкавий момент - як рядки цього вiрша добре лягають на мелодiю пiснi Володимира Висоцького про вiйськовий лiтак-винищувач. Ось прислухайтесь: