Як ніч плете мереживо із чорних ниток,
сідаю в човен і на запах пристрасті пливу.
Твій шепіт бунтує демонів-лоліток,
вологі поцілунки прикрашають сріблом наготу.
А Ти, терпляче, випестуєш у мені хтивість,
та віддаватись я не поспішу:
"- Тихо...чуєш...вітер розбурхує чутливість",
і до колін твоїх цілунками сповзу.
Я лікуватиму тілесні і душевні шрами,
немов, крильми метелика...вустами.
Ти пальцями впиваєшся у мою плоть від болю,
рукам своїм віддам я волю,
і мерехтливий всесвіт розкручу.
Он там народжуються грози:
-"Ти, любиш грози? ..Я - люблю."
І загорни в обійми ніжні, наче, рози,
як те, в коханні, народжене дитя...
Минає ніч, вже вкотре ранок,
накручують роки своє буття,
а що ж ця пам'ять, навіщо пам'ять?
Все пам'ятає до свого кінця.