З острахом, раз-по-раз недовірливо озираючись на мене з товаришами, афгули вели караван у своє поселення. Думка про те, що я подарував їм не лише життя, а й караван, все ніяк не могла втиснутись в їхні черепні коробки.
Так я став вождем афгульського клану, книжнику. Не за правом народження, а за іншим, більш високим та значущим правом – правом сильного. Ніхто з афгулів і гадки не мав робити мені якісь закиди щодо цього. Адже так і було заведено в цих краях, та й не лише в цих…
Через місяць під моєю рукою було дванадцять афгульських кланів, через два – мені корився весь Афгулістан. Як мені вдалося досягти цього? О, ні-і-і… Я не втопив ті убогі гори в крові, - Єздигерд усміхнувся, - Ну, по-перше, слава про моє нечуване для тих країв милосердя і щедрість швидко досягла найближчих кланів, і… Я, зі своїми новими підвладними, здійснив два три набіги на найближчі іраністанські села. Я показав гієнам, що не треба чекати *** якщо завжди можна мати вдосталь свіжого м’яса. Так, ті селянські комори зі збіжжям та кошари були легкою здобиччю, нікому було чинити нам більш-менш серйозний опір, але для мене головним була не кількість награбованого, а усвідомлення афгулами своєї сили.
Отож, за два місяці я мав під своєю рукою кілька тисяч голодних хижаків. Так, це не було військо, але для задуманого мною вистачило б і такої сили. Все, що було мені потрібно – це моя Ільдіко і життя сатрапа Замбули. Закликаю у свідки всіх богів, книжнику – я геть не хотів зайвої крові! Протягом чотирнадцяти років мандрів я бачив немало смертей, я й сам забрав немало життів, але то все були воїни, або ті, хто зазіхав на моє життя. Я не вбивав заради розваги, заради грабунку, я не вбивав жінок та дітей і боронив робити це тим, хто був під моєю орудою, під страхом смерті. Це справедливо, книжнику: за смерть невинного – життя вбивці. Тож, погодься, життя сатрапа – невелика плата за загибель мого народу.
Більшість цивілізованих людей дуже падкі на золото, а тому, я досить швидко мав у Замбулі достатньо шпигунів, щоб знати про звички та слабкості її правителя. Однією з таких слабкостей було полювання сагайдаків. Казали, сатрап був вправним лучником. Ось там, десь у степу, на полюванні я й хотів влаштувати засідку для нього. А Ільдіко… За наявності кількох підкуплених людей викрасти її з палацу та вивезти в гори під прикриттям афгулів не склало б особливих труднощів.
Ні в Замбулі, ні у всьому Турані ніхто вже й не пам’ятав про малого юетші Єздигерда. Мої одноплемінники були всі до одного мертвими, а більше згадувати про мене було нікому. Тож чутки про якогось нового провідника афгулів, який взявся до об’єднання кланів зі мною ніхто не пов’язав. Та і вірили у ті чутки неохоче, бо всі знали: скільки існують афгули, стільки й гризуться між собою їхні клани. Зрештою, так велося серед усіх варварів…
Лише Ільдіко… Я знав, відчував, що вона пам’ятає, я вірив, що вона чекає мене… Я відчував, знав і вірив…
Ти віриш, книжнику у те, що наша доля написана богами ще до нашого народження? Віриш у те, що твій Мітра багато років тому прописав десь, що ти сьогодні, ось цієї миті слухатимеш мене і записуватимеш за мною?
Знаєш, колись щось таке розповідав мені один божевільний шеміт, який намагався навернути мене до культу свого бога Елоха, великого і всемогутнього. Так він казав, що той бог у якійсь своїй книзі написав долю кожної, ненародженої, навіть, людини. І так на десятки тисяч років уперед. Ні, книжнику, не вірю… Боги дають нам силу і розум, але – не вирішують нічого за нас. Та і не чув я більш ніколи ні про того Елоха, ні про його послідовників. Мабуть-таки, то був плід уяви божевільного шеміта…
Невздовзі я послав таємного гінця із листом до Ільдіко, в ньому моя тремтяча від хвилювання та відвикла від пера рука виводила, що роки чекання, туги і поневірянь нарешті позаду, що я чекаю лише сприятливої миті для воз’єднання з нею, коханням всього свого життя, а там, далі… Далі для нас відкриті всі дороги світу – Вендія, Замора, Зінгара… Будь-яке місце, яке вона вибере… Чи багато нам, двом закоханим, потрібно для того, щоб купатись у щасті, позбуваючись втоми самотніх років – маленький будиночок та невеликий квітучий сад… Якщо ж вона захоче більшого, то я кину до її ніг найпишніші палаци, зроблю її королевою будь-якого королівства…
П’ять днів я не мав ні їжі, ні сну. П’ять днів я сновигав у нетерплячці очікування по горах. І ось нарешті мені повідомили, що повернувся гінець.
Підстаркуватий щуплий туранець, схиливши голову у шанобливому поклоні, простягнув мені пергаментний звиток і мовчки відступив вбік, в очікуванні чи то винагороди за добру звістку, чи кари за погану. Мої тремтячі пальці, поки зламали печать, ледь не порвали тонко вироблений пергамент. Очі хапали шматки фраз: « … мій Єздигерде… всім серцем, але… на перешкоді… навіть не в перешкодах… донька і двоє синів, один з них – спадкоємець трону Замбули… кохала і кохаю лише тебе одного… читав «Жасмин кохання»… пам’ятала і пам’ятатиму… доля не дала… їдь сам, залиш мене… в моєму серці… прощавай назавжди… і тільки твоя Ільдіко».
Розгубленість, нерозуміння, біль, що розламував груди – ось що я відчув, прочитавши того листа, книжнику.
- Не вірю… - шепотів я неслухняними губами.
- Я не вірю, що це писала вона, моя Ільдіко…
- Хто?! Хто дав тобі цього нікчемного листа?! – я тряс переляканого гінця.
- Пані… Мені передала його пані… І написаний нею власноруч переді мною, - перелякано белькотів старий туранець.
Я наказав негайно сідлати коня. Я не вірив нікому, я не вірив власним очам, хоча й впізнавав почерк Ільдіко, оті граційні, ніби шиї газелей та лебедів вигини літер.
- Ми – з тобою, ти не поїдеш сам - Брагі та Кром ступили крок до мене.
- Ні, - відповів я після невеликої паузи.
- Хтось із вас мусить залишитись, щоб тримати у вузді цих диких псів (я мав на увазі афгулів).
- Кроме, брате, ти залишишся, а Брагі поїде зі мною.
Сутінки вже переходили в темряву, коли ми з Брагі, з голови до п’ят закутані у плащі з розлогими каптурами, петляли кривими вуличками Замбули до палацу. Дивно… Стільки років минуло, а я пам’ятав цю дорогу так, ніби ще вчора скрадався нею до знайомої потаємної хвіртки, що вела у сад. Підкуплений напередодні євнух вже чекав нас там.
- Зачекайте в альтанці, зараз я приведу пані, - з улесливою усмішкою зігнувся він в поклоні.
- Що ти скажеш їй?
- Скажу, що в альтанці на неї чекає її ясновельможний чоловік, Його Високість Сатрап Замбули. Бажає послухати її чарівний спів, - євнух зігнувся в поклоні ще нижче та усміхнувся ще улесливіше. Він говорив, протягуючи та якось «округлюючи» голосні і від того його мова була схожа на муркотіння кота, який лащиться до ноги господаря.
- Тебе згодом може чекати покарання за таку брехню, не боїшся?
- О, вельмишановний пане, - знову промуркотів раб, - Сахіб, тобто, я, бо це я Сахіб – боїться, дуже боїться, але та скромна винагорода майже зовсім компенсує мій страх перед покаранням… Майже…
- Я зрозумів тебе, рабе. Тримай! – євнух хвацько зловив кинуту мною калитку, туго набиту золотими монетами і вона одразу потонула десь у баздонному рукаві його халата.
- Я йду… Я йду кликати пані… - євнух Сахіб розтанув у темряві саду, мов примара.
А вона майже не змінилась – так само граційна, так само прекрасна… Ільдіко… Моя Ільдіко… Сенс мого життя…
Я рвучко скинув каптур і наші погляди зустрілись. Ільдіко зблідла, похитнулась. Мені здалося, що у неї підкошуються ноги, я кинувся, щоб підхопити її і…
- Стій, Єздигерде! – рука Ільдіко м’яко, але владно вперлась в мої груди.
- Хіба ти не отримував мого листа?
- Так, кохана, так! І тому я – тут! Я прийшов за тобою! Ходімо! – я спробував обійняти свою кохану, але вона знову зупинила мене.
- Я все написала тобі, Єздигерде! – голос Ільдіко дзвенів, мов гостра криця меча.
- Я все написала тобі і рішення моє не зміниться!
І раптом… Раптом вуста її затремтіли, очі наповнились слізьми, а голос став м’яким-м’яким, як колись, чотирнадцять років тому, коли вона вперше освідчувалася мені в коханні:
- Єздигерде, милий, коханий… Прошу, прошу тебе… Не муч мене, не терзай мою зболену душу… Я не можу… Не можу піти з тобою… Бажаю, прагну до тебе кожною частинкою свого серця, але… Нам не бути разом, Єздигерде…
- Я заберу тебе силою!
Ільдіко відсахнулась від мене:
- Коханий… Не треба… Не роби дурниць… Ти погубиш нас обох. Йди, прошу тебе, йди. Не змушуй мене… Бо я хочу, щоб ти жив, жив і був щасливим…
- Немає мені щастя без тебе! – я знову кинувсядо Ільдіко, намагаючись схопити її.
- Сторожа!!! Злодії в саду!!! – голос моєї коханої знову став гострою крицею.
В одну мить сад заполонили десятки туранських воїнів. Частина з них, зімкнувши щити, відгородили від нас із Брагі Ільдіко стіною рухливого металу. Поки Брагі прикривав мою спину, я намагався пробитися крізь ту твердь до палацу, до своєї коханої, але – марно.
То було, ніби кидатися голими грудьми на гранітну скелю у спробі зруйнувати її. Треба було пробиватись до хвіртки.
Сокира Брагі широкими помахами прорубувала нам дорогу, тепер вже я прикривав його спину. Намагання туранців відрізати нас від виходу успіху не мали. З кожним помахом сокири велета-аса в повітря злітали то відрубана рука, то голова, то повітря розтинав дикий крик агонії, який втілював у собі марне бажання вижити із розпореним черевом чи перерубаним хребтом. На вулиці ми з асом знову помінялися місцями. На мій короткий посвист затупотіли неподалік копитами наші коні. Ще мить і ми вже мчали до Південної брами, сторожа якої теж вже була підкупленою. Лише далеко за містом, у передгір’ї, впевнено вже відірвавшись від погоні, я стишив коня. Жеребець Брагі теж зупинився.
- Фу-у-у-х, відірвались, - відітхнув я витираючи піт із чола.
А Брагі… Золотоволосий гігант Брагі, той, який хвалився, що бачив доньок самого Ізміра – бога крижаної пустелі, дивився на мене своїми широко розкритими сірими очима десятилітньої дитини і щиро-щиро усміхався. З куточка губ йому витікала тоненька цівочка крові, малюючи на золотій бороді вигадливий багряний візерунок. Все ще так само мовчки усміхаючись, Брагі завалився на бік і впав долілиць на землю. Зі спини йому стриміло добрий десяток чорних туранських стріл. Я миттю зістрибнув з коня і кинувся до друга. Дарма… Золотоволосий ас Брагі в цю мить вже входив у славетну Залу Героїв у супроводі дів-войовниць, які несли його зброю та обладунок…
ID:
862805
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.01.2020 01:21:39
© дата внесення змiн: 28.01.2020 01:21:39
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
