Не знав, що розлад мій з тобою,
Життя переломивши поспіль,
Дихне неждано теплотою,
На голову труснувши попіл.
Так! Поховавши біль-образу,
Я слухав тишу і мовчав –
Я в ній шукав собі відраду,
Вона утримувала час…
Коли б не це, - то , безперечно,
Я навіть на останку днин
Не відчував би так сердечно
Те щастя, що було чужим.
Ті почуття в душі лелію,
Як життєдайних мрій ковток.
Так любить бабка квіт лілеї,
Бо він яскравіший з квіток.
