Цієї ночі так тривожно спати,
Сон короткий, але чому так довго?
Кричить і плаче, та не може встати,
Вже кінець, фінал гіркий, і він надовго.
Там додому їде дівчинка з батьками,
Колишній мотоцикл, швидкість не згадаю.
Вона вмостилась зліва, біля мами,
І де взялась та яма, я незнаю.
Все так швидко: падіння, кров, уколи,
Дівчинка кричить відкрити мамі очі.
Доля ж наказала не відкривати їх, ніколи,
І під своєю ж хатою піти у вічні ночі.
Говорила з мамою і дивилась в небо,
Квіти й шоколад на землю часто клала.
Нікого не питала, мовчки йшла, бо
Як небо забирає вона вже бачила і знала.
“Я приблизно твого віку й зросту, мамо,
Твоя статура, і твоє руде волосся.
Ти пробула зі мною надто мало,
Але зараз я твоє єдине відголосся.
Не хвилюйся, тобі здалося, це не сльози,
Сміюся я частіше, і набагато більше.
А тобі не страшно, коли на небі грози?
Напевно з ними всім вам гірше.”
Вона прокинеться, витре очі смутні,
Напевно знов багато думала наніч.
“Ти снилась, мамо, у тій зеленій сукні.”
Давно ти спиш, а вона й досі каже тобі добраніч!
ID:
849905
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.09.2019 19:57:11
© дата внесення змiн: 30.09.2019 19:57:11
автор: Катрін Гарай
Вкажіть причину вашої скарги
|
