Я збентежений твоїми руками, твоїми губами, твоєю весною.
Я не знаю, що робиться з нами, із цими дощами, тобою такою.
Закриваю порожнє, хай грається нами Весна, що захоплена тільки собою …
Залишаючи нам краєчок від неба, доріжку у парку і дотик рукою …
Я збентежений, вражений, інший, яким не бував я ніколи,
Така впевнена і говірка, наче з вірша, ти так вертишся, доле,
Скільки цвіту нападало прямо із неба на руки, на оголені плечі,
Як багато його … Ніколи не було так багато й настільки доречі …
Така дивна весна цьогоріч. Ми ув'язнені. Тільки вона і настільки смілива.
Стільки кольору. Зовсім відверті слова. І інтимність твоя надчутлива.
Така дивна. Ти наче і є. Тебе наче немає. Як ж тебе ось таку наздогнати?!
Так, ти жінка. Чутлива. Й така неймовірно легка. Лячно аж обійняти?!
Як же можна про це не писати?! І не викласти нотами все підвіконня і двір?!
Не старайся, бо дощ не впіймати. Він шумить: не прийде? Ти не вір …
Я весні своїй буду писати. Це ж так просто не стати чужим між чужих протиріч.
Вона знає, я буду чекати. З нею ми не чужі. День за днем. Без журби. Ніч у ніч.
Це дуже талановито. Розкриває грані чутливої душі. Так може писати лише любляче, щире серце. Неймовірно красиво.Я кожного разу дивуюсь, що таке можливо, а здивувати мене вкрай складно. Дякую за насолоду читати ваші твори.