БІС У РЕБРО
(Із збірки "Подарунок милій донечці")
...Сивина в бороду, а біс у ребро...
(Народне прислів'я)
Молодим людям, може, це прислів'я видасться якщо не нісенітницею, то чимось малозначущим, але, як тобі вже перевалило за п'ятдесят, а він, отой біс, невідомо звідкіля взявшись, так уже дошкуляє, так шпиняє попід ребра, що аж памороки забиває — тоді і згадуєш народну мудрість, і розумієш її сповна.
Пан Станіслав був людиною поважною і знаною в невеликому містечку. Бо працював головним інженером механічних майстерень, а віднедавна став там директором. Хоч і на невеличкому підприємстві, а таки пишався тим, що директор.
Директор! Давно мріяв про крісло керівника, довго і повільно підіймався до нього по службових сходинках, а воно, те крісло, сяяло і сяяло принадами десь угорі і залишалося далеким і недосяжним. Може так і не вдалось би його посісти, якби раптово не помер під час операції молодий, перспективний попередник, і панові Станіславу таки запропонували бути директором. Не вагався ані хвилини!
Тепер і він, а головне — Галя, дружина, заспокоїться нарешті і перестане раз-по-раз дошкуляти, що вийшла заміж за нікчему, що он у Тетяни, зовсім некрасивої подруги, чоловік — управляючий банком, а у Ольги, товстої і незграбної — якийсь начальник у мерії, і тільки вона, Галя, така гарна, і не дурніша від них, має чоловіка, що працює якимось там інженером, (хоч і головним), у якихось там механічних майстернях!
Коли повідомив радісну звістку, що тепер директор, Галя аж помолодшала, вся наче аж засвітилася гордістю і пихою, і тепер радісно повідомляє всім підряд, що її Стасика нарешті помітили і оцінили достойно.
Новопризначений директор почав свою діяльність із кадрових перетурбацій, капітального ремонту кабінету з приймальнею, і юридичних викрутасів з приводу перейменування майстерень у механічний завод. Останнє, хоч і коштувало колективу чималенької суми, але вдалося без особливих зусиль.
- Вже б зразу комбінатом охрестив, - шуткували робітники, - бо у наших малесеньких майстернях споконвіку уживається два різних виробництва, два цеха — механічний і ткацький, які виробляють запчастини і лляні конвеєрні стрічки.
Нарешті апартаменти керівника набули сучасного виду - тьмяно засяяли пластмасовими обшивками стін, навісними стелями та модними офісними меблями, і пан Станіслав із задоволенням відчув, що остаточно утвердився на керівному троні.
Але морщився невдоволено, коли, заходячи у приймальню, бачив на місці секретаря-референта Марію Іллівну, яка мабуть увесь свій трудовий вік була тут секретарем-друкаркою.
Чи скоро допрацює до пенсії?!
Тож наступного дня після поздоровлень, вручення грамоти і квітів з нагоди ювілею і досягнення пенсійного віку, викликав її до себе в кабінет і запропонував або звільнитися, або перейти на іншу роботу. Он, є місце прибиральниці.
Нову секретарку-референта не довірив підбирати відділу кадрів, наказав, щоб усіх претенденток присилали до нього особисто.
Незабаром у приймальні красувалася Аліна - гарна дев'ятнадцятирічна кралечка, яка нічого не знала, нічого не вміла і зовсім не бажала чогось навчатися.
Невдовзі співробітники уже вголос обурювалися на її невігластво, зухвалість і відверте хамство, а найсміливіші навіть скаржилися директору.
Одночасно по заводу тихим шелестом поширювалися плітки про те, що Аліночка, незважаючи на юний вік, має у місті стійку репутацію завойовниці сердець і гаманців підстаркуватих впливових, а головне не бідних, залицяльників.
Що вже не раз перепадало їй брудних скандалів і навіть стусанів від дружин начальників різних рангів, що вже не раз з тріском виганяли її з роботи бувші залицяльники під тиском своїх “благовірних” після брутальних публічних викривань у сімейних зрадах “на місці злочину” з молодою зухвалою і безсоромною Аліною (Прости, Господи!).
Але нахальна меркантильна вертихвістка не каялася, продовжувала знаходити “папиків”, що забезпечували їй високі зарплати, премії, закордонні відрядження, літні відпочинки на курортах, щедрі видатки на кишенькові витрати, а також багатовартісні подарунки на дні нарожденння, на свята, і без свят, просто як аванс її прихильності.
Та мабуть, до пана Станіслава ті плітки не доходили, а Аліночка була така наївна і беззахисна, що взявся сам бути шефом-наставником своєї недосвіченої секретарки-референта.
Він так захопився наставництвом, що майже щодня затримувався в кабінеті до пізнього вечора наодинці зі своєю “підшефною”.
Прибиральниця заводоуправління Ніла Петрівна скаржилася, що вимушена спеціально приходити на роботу рано-вранці, бо ввечері не може відімкнути замок директорського кабінету, хоча їй здається, що там хтось є, бо наче чує притишені голоси і підозрілі стуки.
Недарма кажуть, що шила у мішку не сховаєш: на заводі уже впевнено говорили про “службовий роман” між директором і його секретаркою.
До того ж, (хоча з деяких часів розмір зарплат співробітників набув статусу майже державної таємниці), але робітники в цехах обурено говорили про чималенький оклад і величезні преміальні, які щомісячно отримує нова секретарка.
А із ткацького цеху пошепки розповзалася сенсаційна новина (мабуть про це розбовкала подруга Аліни — прибиральниця Любаша, розбитна легковажна жіночка, любительниця випивок і розваг) — що директор не просто “крутить любов” з молодою спокусницею, а закохався по самі вуха, бо навіть запропонував їй виходити за нього заміж!
Не зчулися, як промайнув рік відтоді, як Аліна поступила на завод, тож збиралася у відпустку. Подейкували, що пан Станіслав купив їй путівку до Єгипту, збирався і сам з нею їхати, але якісь “доброзичливці” сповістили про те його дружині і вона влаштувала чоловікові добрячу прочуханку, заявивши, що у відпустку вони поїдуть разом, а як ні, то подасть на розлучення і виставить за поріг у самих трусах, бо все майно передбачлива Галя зуміла оформити на себе.
Робітники кепкували поміж собою, підсміювалися, спостерігаючи з яким нещасним, жалюгідним виглядом ходить директор по заводу, не реагуючи на проблеми виробництва.
Бо яке там виробництво, коли на думці тільки любовні переживання!
Аліночка повинна була поїздом від'їжджати у п'ятницю о дев'ятій годині вечора до Києва, звідти літаком до Єгипту. Пан Станіслав з самого ранку перебував на роботі у пригніченому стані, після обіду взагалі з заводу зник.
Та виробництво мало зважало на чиї б то не було особисті негаразди (хай навіть самого директора!) Скінчилася перша зміна, заступила друга.
У ткацькому цеху гучно шуміли верстати, моторні ткалі-багатоверстатниці звично снували від одного до другого, чи третього, слідкуючи, щоб усе було гаразд.
Раптом двері рвучко відчинилися, в цех стрімко влетів директор, блідий, розхристаний, злий як сто собак разом, з букетом квітів у руці, опущеним вниз, наче це був якийсь віник. Пробіг у кінець цеху, повернув назад, біг, розмахуючи квітами, з яких в усі боки розліталося шмаття ніжних пелюсточок.
Назустріч вискочила із-за свого столу Віра, майстер зміни.
- Що у вас за порядки?! - люто визвірився на неї пан Станіслав,- чому в цеху брудно? Чому на підлозі обривки ниток!? Куди дивитесь?! Я вам всім! Звільню з роботи! Позбавлю премій!
Віра ошелешено мовчала, не знаючи, що з ним сталося, як їй зараз поводитись і чи варто в чомусь виправдовуватись. Тому тільки слухала, дивуючись.
Викричавшись, “випустивши пар” і трохи оговтавшись, директор хрипло запитав:
- Де вона? Де Любашка?
- Яка Любашка? - розгублено перепитала Віра.
- Любашка Пилипенко, подружка Аліни, - гаркнув сердито.
- На своєму місці, прибирає у контролерів.
- Негайно! До мене! В кабінет! - розмахуючи жалюгідними залишками букету, вискочив з цеху.
Наступного дня заводчани, маскуючи сарказм під погано приховане співчуття, пошепки передавали один одному сенсаційну новину про те, що Аліна чкурнула в Єгипет з молодим коханцем.
Що до Києва вони разом поїхали на таксі, а пан Станіслав, прийшовши на вокзал з квітами, щоб провести, поцілувати на прощання свою “пасію”, марно мотався з вагона у вагон, а потім, зрозумівши, що його провели як дурника, у відчаї кинувся на завод, аби на комусь вимістити безсилу скажену злість, досаду і лють, зовсім нездатний у стані аффекту, не те, щоб оцінювати свої вчинки, та навіть і думати про це тверезо.
А куди ж іще?! Не додому ж, до дружини!
Ось як воно буває!
Недарма, недарма кажуть: сивина у бороду, а біс у ребро!
15.12.2016
ID:
885569
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 10.08.2020 17:10:02
© дата внесення змiн: 10.08.2020 17:10:02
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
: 
