Моя Україно – куди ти ідеш?
Невже таким шляхом ти щастя знайдеш?
Ти стільки наруги уже потерпіла,
Що чорнії коси давно посивіли!
Татари й монголо нагайками били,
Та люд український вони не зломили.
За землю і правду життя віддавали,
Щоб щастя і долю, і правду ми мали.
Листа посилали султану-паші –
Нехай почитає козацькі вірші!
Про все це забули невдячні нащадки,
Заморськії Семи диктують порядки.
І волю, і правду ногами стоптали,
Закони приймаєм, щоб землю забрали –
Так де ж твоя шабля, сміливий козаче?
Ти встань, подивися – Україна плаче.
Ми всі на колінах – що ж будем робить?
Бо дуже душа у народу болить.
Болить за країну, яку розікрали,
За храми святії, що зруйнували.
Содом і Гомора всіх нас чекає,
Земля під ногами давно вже палає.
Покайтеся ж, люди, зверніться до Бога,
І хай відійдуть біль і тривога.
Давайте засвітим свічку надії,
Що всі ми словяни, що ми не чужії.
Не будем тебе, Україно, ділить,
А будем трудитись, любить і творить.
Найкраща у світі – моя Україна,
Як матір рідненька,
Для всіх ти – єдина!
