Закрию очі – бачу дивний простір,
Безмежну, незбагненну далину.
Вона в мені, хоч там не був я досі,
Та відчуваю, знаю – я збагну.
Лячна вона, страшна та невідомість,
Де за зірками ще зірки й зірки.
Жага все знати силує натомість,
Цікавість кличе безвісти піти.
Прив’язую мотузку за повіки,
Клубочок затискаю у руці,
Боюся загубитися навіки,
Й лишитися вкінці на тім кінці.
Боюся, що сподобатися може
Витати. Повернутися тоді
Мені моя мотузка допоможе,
А ні – то й ні, подовжу я її.
На прив’язі я смикатиму доти,
Допоки сам не витягну себе
Туди, де є одні лише чесноти,
І голос рідний, голос із небес.
Допоки не збагну між суєтою
Величчя світу в нинішній добі,
Я буду смикати, й не дам покою
І не собі, пробач, і не тобі…
***
