Андрій все ніяк не міг вирішити. Дати їм прочитати чи ні? Йдеться про друзів. Про Маріанну та її маму. Бо так якось виходить негарно. Так наче украв їх образи без дозволу, не запитавши. Ну так, звісно, можна сказати, що це випадкове співпадіння … А якщо їм не сподобається? Можливо, щось образить …
Але ж це так просто. Це помилка, яка виправляється. Це так просто видалити кілька файлів і образа з часом забудеться. А може їм навпаки буде цікаво … а може такі добрі фантазії стимулюють людину до чогось правильного, справжнього у житті …
Таки сказав … Ну що ж, почекаємо …
Маріанна заговорила першою …
- Ну що ж, дядьку Андрію … Це я так вас маю тепер називати … Коли берете мене у космічну подорож?
- О, і ти прочитала … Та я завжди готовий. От тільки Комп’ютер нас покинув на кілька місяців. Має важливу справу дуже далеко звідси …
- Ну то я зачекаю … А насправді Ви мене вразили. І я спробую розповісти чому. Ви ж не знали про це, але у мене справді є друг. І він справді не може ходити. І я справді кожного тижня щонайменше двічі зустрічаю наче випадково його у парку. Я готую цікаві розповіді про школу, іноді взагалі про будь-що … Це не так важливо. Тому що йому цікаво все. І я сьогодні прочитаю йому вашу повість.
…………………….
- Дядьку Андрію, мені не можна було цього робити. Я зробила неймовірну дурницю.
- Чому?
- Після того, як я завершила читати, у нього градом полилися сльози. Це дуже сильний хлопчик, але навіть він не витримав цієї казки. Бо це про нього …
- Може нам справді зустрітися? Може нам написати разом продовження? Це буде цікаво? Може, це додасть йому життєвої сили і оптимізму ...
- Я вже навіть не знаю …
……………………………
Троє людей сиділо у парку на лавочці. Збоку виглядало, наче вони про щось жваво сперечаються. Вони не сперечалися. Вони придумували продовження для фантастичної повісті. Вони дуже хотіли, щоб вона закінчилася дуже добре, але у них чомусь не виходило.
Якийсь неймовірно старий чоловік з довгим сивим волоссям раптом появився на цій ж доріжці у парку. Дивним було те, що старий ніс з собою стілець. Мабуть, йому був потрібен саме свій особливий ...
Троє друзів навіть не помітили, що він раптом підсів до них.
- Не маю наміру вас налякати, але я вирішив скласти вам компанію. Мені здається, що я той, хто вам зараз дуже і дуже потрібен …
- Навряд чи вам буде цікава наша розмова …
- Ви навіть не дивуєтесь тому факту, що я знаю, про що ви розмовляєте …
- І у чому ж наша найбільша проблема?
- Вам потрібен Комп’ютер.
- Ви мабуть про цю велику розумну розрахункову машину на столі … Повірте, він нам зараз не допоможе.
- Ні, я про друга, який вам довірився і якого ви потім врятували …
- Цікаво. Ви, мабуть, десь прочитали нашу повість …
- Так, я все читаю … Точніше, я знаю все, що хтось будь-де пише …
- Ясно, ви досвідчений користувач Інтернет …
- Ні, явно не досвідчений. Не маю у ньому потреби. У мене все своє …
- Тоді ви нас заінтригували …
- Мені здається, що ми ще зустрінемось. І у Вашій повісті я знайду рядки, які мені скажуть: ми чекаємо на тебе, друже …
- Ви дуже загадкова людина. Нам приємно з Вами познайомитись.
- А ви, молодий чоловіче, вже не маєте потреби сидіти стільки часу на лавці. Таким, як ви, потрібна школа, друзі, захоплення … (Ці слова були звернуті до Максима)
- Якби ж я міг …
- Світ варто рятувати навіть заради однієї людини … Ви ж це знаєте …
……………………………….
Старий пішов. Та й Андрієві з Маріанною був вже час. Цікаве спілкування забрало у них більшу половину дня.
Максим раптом з неймовірним здивування подивився на своє взуття та … ледь-ледь посунув черевиками по піску. Ще кілька зусиль і він звівся на власні ноги. Буря радісних вигуків мабуть досягла найдальших куточків парку.
..................
Межа між фантастикою та реальністю … Ми іноді знаємо, де вона проходить … Ми іноді вдаємо, що знаємо … Ми іноді у ній живемо, нею користуємося ... Це ми її робимо реальністю ... Чи все ж таке не ми?
Першою не витримала Маріанна.
- Нам потрібно його знайти … Йому ж потрібно подякувати …
Андрій надовго замислився. Він вже й сам не знав, чи це роман, чи це насправді все з ним сталося. «Дякую тобі, друже Комп’ютере … Невже ти не міг вибрати якийсь молодший образ …» …
- Він знає, що ти йому подякувала ...
......................
Тим часом, Комп'ютер справді поспішав. У іншій паралельній реальності інші Андрій, Маріанна, Максим чекали на нього. У них сьогодні перша спільна прогулянка Львовом. Це їхнє рідне місто. Він звичайно знав усе про це місто - про його історію, людей, ... Але вони обіцяли йому показати, як місто дихає, як воно переживає ... Цікаво, як це ...
я вже туди не потрапляю ... я більше для друзів пишу) ... дякую ... і це швидше замальовки ... 10 хвилин і все ... а такі речі треба сидіти годинами і вичитувати) ...
це такий не зовсім Комп'ютер ... він щось почав більше вчитися сам) ... дякую
я читала всі. Бо шанувальниця Вашої творчості 
Цікаво!. 
