Дивне місто бруківки, дощу й вікових кам'яниць,
Де застиг тільки час, а все інше нестримно летить,
Де себе дістаєш, ніби книгу з забутих полиць,
І вимолюєш в неба лишитися тут ще на мить.
Ніжне місто сказало мені, що надворі зима.
Завмираю і слухаю шум невгамовних машин.
Я ловлю його звук, розчиняюсь, і знаю сама:
Не самотній лиш той, хто повсюди в душі не один.
Заливає вечірньою млостю і сіє дощем,
Зазира у вікно мій останній недоспаний сон,
Де дві тіні обвиті отим заповітним плющем,
І йде геть зазирати до інших різдвяних вікон.
Це та мить, коли більше мовчання нічого не вартує.
Не тікай. Я вже йду. По бруківці стікаю у сни.
Я тобі випадаю безмовною чорною картою,
Мудрим словом без приголосних і без всіх голосних.
Я усе проживу. Я звільнюся, віддам і прощу.
І малює на серці пунктиром незрима рука
Дивне місто, що сповнене зустрічей, мрій і дощу,
Де тече під землею безшумна забута ріка.