|
«Це ж було вже..»
- другий президент України
«Чому.. чому ти..
Чому Ти не пам'ятаєш..
Моменту, як засинаєш?»
- Німуе, Володарка Озера
Майбутнє не проходить, і не прийде
і минуле не візьме верх над сьогоденням
Все, що залишається - досконала ілюзія
прекрасна нереальність простягає свої обійми
зайди, пірну у власну фантазію бажаної смерті
Океан хвилями збурюється, піниться
Хмари темні над ними згущуються
Шторм вічності наближається,
він шукає саморуйнування
переродження, перезбирання
недолугим богом, спустошеним
він пустий, не знає куди ще йти
в часі забута його велич колишня
він нас зі своїх обіймів не випускає
йому потрібне наше життя,
а нам його вічність огидна
в його фантазіях породжених
нашими тривожними розумами
нічого за смерть нам милішого нема
Не Бог
Підходячи до стіни желейної,
на колір світло-малинової,
що весь наш корабель заполонила,
під ним ядро рідке залізне створила,
а чернетковими нуклеїновими кислотами
родючим шаром з кислот гумінових
всю поверхню дивну вкрила
Я починаю молити, - Випусти,
ту, що прийшла вже тоді,
коли все давно розпочалося.
Витягни, коли все вже відомо.
Нехай згадає, як і Я, те,
для чого Ми, і навіщо - в неї
поринули, в людські фантазії.
так хвилини довгі проходять
поки на стіні образ не з'являється,
такий ж желейний, малиновий,
він проявляється рідними рисами
Вона плаче, Вона все відразу розуміє,
Це Її Людське справжнє народження,
Ліра виходить, кволо, ноги підкошуються
перші кроки справжні роблячи
Вона падає, але Я встигаю
Її підхопити і ми обидвоє
на дюралюмінієву гладку підлогу
спустошеними лягаємо
- Я так Тебе занадто любила,
і схоже замало за те говорила.
Любий, сама жорстокість Нас оточує, -
Її перші слова в лице Моє кам'яне,
в очі сповнені жорстокості сказані, -
Я й не могла уявити,
цю важкість у м'язах,
це наповнення в грудях,
коли просто вдихаєш.
Дай руку, я прикладу Її собі на груди.
Відчуваєш, чуєш як серце колотиться,
і Я ніяк це не контролюю, що коїться.
- Я Тобі все поясню, дай просто насолодитися,
наче новими відчуттями дотику.
- Я була напевно останньою,
що зайшла у Вашу фантазію.
Ця Живиця, Вона кричить
у порожньому просторі волає.
Вона скликає, будить усіх,
кому все ще там десь спиться.
А Слово таке дивне "Людина",
"Ти хоче спробувати стати Людиною?
Чи Залишитися Сама ким не знати, але Собою?"
"Людиною?" - Я відповіла. "Людина"
таке Слово спокійне і настирливе,
і безкольорове, але наче оксамитове.
Я стала людиною, справжньою,
хто Я забувши, Я прожила і вмерла так,
як потрібно було, Людиною.
Вибач, Я Тобі весь час брехала,
щоб лиш Тебе не тривожити.
Тепер Я все згадала, яка жорстокість.
Але що ж робити з тими, живими, що Живуть,
що своє життя цілком і повністю усвідомлюють?
- Я не знаю, ніхто не повірить.
Вони Жити без Зорів не зможуть.
Життя хоч і в фантазіях,
але де і дотик справжній,
де і є з ким поговорити,
чи Життя в реальності
де немає нікого,
тільки Ви двоє
поки що..
..Залишається лиш чекати
їх бездітних нащадків,
що вічними стануть.
Хоч якось такий перехід
вийде обґрунтувати.
- Зажди, не йди, скажи,
як повернутися сюди?
- А Ти хочеш звідси піти?
Тебе лякає смертність?
- Ти Йдеш, що Мені тут одній робити.
Давай просто тут залишимося.
Я б прожила, і вмерла б з Тобою
в спокої без ніяких докорів.
Денеб, Він і не помітить, що Я зникла,
покинула. Він став таким впевненим,
яким Ти ніколи зі Мною не був,
через Своє жорстоке минуле.
Його пальці не викривляються,
наче передсмертною судомою.
Його лице не просить, не благає
за сумною, споглядальною гримасою.
Я Йому потрібна була, як наставник,
щоб він не натворив дурниць силою.
Тепер Він знає, що Любов існує,
і Вона Йому доступна,
Він став впевненішим,
бо Вона сама відповіла,
якщо не взаємністю -
то симпатією, приязню.
Але Він розчарувався,
бо те лиш ілюзія, бо Я з Ним лиш,
щоб Він, так, дурниць не натворив.
Я не відчуваю, ніяк не відчуваю,
що Йому потрібна підтримка,
ще допомога, напарниця..
- Ти хочеш сказати "Мати".
- Так, дуже хочу, і хотіла б Неї бути..
- Що ж, тепер Ти можеш Нею стати,
тепер Ти можеш народжувати.
Ти дала мені страшну вічність,
ілюзію від кінця, що такий близький,
що ввертає тебе в безпомічність.
А Я Тобі дарую свою смертність.
Тепер звикай по-новому
до виділень, бруду і голоду,
який зведе тебе з розуму.
Звикай до всього того знову,
що робить людей одночасно
стриманими, добрими і злими,
багатими і бідними, немічними,
залежною і вільною твариною.
Ти просто Мрія, і занадто Реальна.
На кінчику язика тільки існуєш,
яким Я завжди кволо Мовлю.
Я до крові Його Прикушую,
за недолугу Невідповідність.
Одинокому Мені дарована,
як показова довершеність
Його до створення тіл вмінь.
Що за придуркувате правило,
коли закохуєшся у вічного -
то стаєш Йому подібно.
Невже для Мене одного,
що на кораблі єдиний
без пари був придумано?
Ну що ж, тепер Нас Двоє,
що існують постійно.
Ти - Дар, подяка за те,
що Я у Його обійми
людей знедолених завів.
Я - Змій, обманщик,
що носить ряси монаші.
В діру нашу пірни.
Але Ти не знайдеш
Вхід цей назад туди,
якщо тут не залишишся,
і на поверхню не виберешся.
Щоб знайти де корабель похований.
Але для чого? Якщо Ти не знаєш
де вхід, щоб знову Людиною тут вийти.
Тепер Моя черга недоговорювати.
Не для того, щоб наче вберегти,
Ти смертності не заслуговуєш.
Купайся й надалі у Своїй вічності.
- Навіщо Ти це все говориш?
Скільки ще вм'ятин буде вибито
на рештках мого життя побитого.
Я не вибирала, нічого не просила,
вічності для одного - прокляття,
та для пари - жахаючий дар,
що потребує всієї самовіддачі
Можливо Я й справді була Людиною,
що вмерла передчасно, жахливо
та стала для Часу дочкою названою.
Ти не можеш себе ніяк полюбити,
а тому, і що тебе хтось може повірити..
Що за жорстокість, що в Тебе за доля.. -
більше нічого Я не почув,
бо у фантазію знову зайшов
вона бідна, знову так жалісливо мовить
чому я любові проявів так боюся і цураюсь
чому мені легше бути злим, а не добрим
але я зайшов і моє тіло німіє, в очах темніє
тільки щоб не було мені видно, відчутно
як наче конструктор до клітин
розбирається моє тіло повільно
так, я дечого все-таки навчився
інколи не потрібно говорити,
а мовчки робити
Лейло,
маленька Лейло,
а що б Ти зробила?
і Я виходжу назад,
важкими, залізними ногами
підходжу кволо, лягаю поруч
заціловую, шкіри Її клаптик кожний
лиш тихо повторяю:
- чому все так по-дурному
чому все так по-дурному
Я навіть не знаю,
як Тебе по-справжньому звати.
О, Боги, Я не знаючи, думаючи, що Ти,
як і все Своє минуле - Його забула.
Нарік Тебе, як і Цей наш Корабель "Lyra".
- Моє справжнє, людське ім'я - Маргарита,
але воно Мені ніколи не подобалося.
Мені більше до душі дане Тобою, Ліра.
- "Дочка Світла", "Перлина",
знаєш - це прекрасно.
- Ти мрієш так важко, трагічно і гірко.
Вся Твоя любов така лагідна, тендітна,
бо квола, пестить тіло ніжно,
і як може розважає розум.
Кожна її крапля така цінна,
бо знаю як дається важко.
Поговори ще зі Мною, поговори.
Я хочу задавати дурні запитання.
Чому любов наша лиш турботі тримається?
На постійному відчутті, що ти можеш допомогти.
- Тому що, нема дітей, потрібен хтось слабкий,
не сильний, загублений, невмілий, забутий,
до якого можна проявляти постійне піклування
і бачити від того постійний результат.
Один вчить лебедем літати,
а інший вчить китом плавати.
Були б Ми смертними, як зараз -
Ми б не марнували на таких час,
а шукали б найлегшу партію
для сумісного виживання.
- Чому ж все так, що не так з нами?
- Ні, не говори так, Ми - Люди,
навіть більше, аніж той, що тим пишається.
Але кожен по своєму життям вражений.
Хтось хоче компенсувати зло скоєне,
суцільним добром до когось Єдиного одного.
Хтось хоче відчути Свою для когось потрібність,
відчути свого існування важливість,
так як не відчувала від тих,
що Її Життям взагалі знехтували.
Я не знаю точно, що стоїть за Тобою,
і напевно не хочу знати, Я розповім за себе.
Я - травинка, що тягнеться до Сонця,
та воно Мене обпікає, висушує і спалює
і в пітьму землі, в рештки собі подібних
Я все глибше занурююсь, живильним
і чимось прохолодним в сліпу напиваюсь
находжу там сили, стеблами розростаюсь,
щоб ще більше тепла Твого відчувалось.
Я в собі ховаюсь, бо не можу дотягнутись,
зрозуміти все незрозуміле, недосяжне,
Чому Сонце саме на травинку світить,
яка від нього може і згорить,
але Воно думає, що Вона буде жити,
бо надіється на дощ з можливостей
дощик з випробувань, який зле минуле
за яке ми відчайдушно тримаємося
з якого ростимо і себе набуваємо
розм'якшить, розіб'є міцні грудочки,
щоб соковитих моментів більше находилося,
щоб бачити лиш їх, ними в майбутнє тягнутися
чекає на хмарку, що їх одне від одного сховає
дасть перевести зациклений погляд,
щоб не впадати в транс, в безпросвітний ступор,
щоб поглянути на інших, краще перейняти
Ти як могла темні хмари дощові наганяла,
але нікого поруч не було, Я все в себе дивився
дощем земля заболотилася, коріння погнило
Ти світила, Ти яскраво горіла і сяяла,
а я все тягнувся, хоч і не ріс
не згорав лиш, бо хмари
перекривали відчуття недосяжності..
- Я так тебе любила, і так жаліла.
А якби не боялася і все розповіла -
Ти б відчув в моїй любові спокуту,
а не вічне нагадування за злодіяння.
Яке так постійно і було, поки я мовчала.
Відвертість будує, замовчування руйнує.
І ми б вже розмальовували наш храм стосунків,
а не просто тримали стіни, щоб ті не впали.
Так який в Нас план, що Ми будемо робити?
- Спочатку потрібно розказати,
як все тут розпочалося.
Про Сатанинське Хрещення,
і як все до нього докотилося,
та Я не хочу повторюватися.
Я хочу, щоб і Лейла все почула.
Я не зможу Її там покинути.
О', Боги, Я не можу, одній духом,
інший тілом бути відданим,
бо тіло й дух ниє і струменить по обох.
Вибач, але Нас трьох зв'язує дещо більше,
аніж дурна закоханість, або більша Любов.
І Я хотів би закохатися, у хімію зануритися,
щоб напевно і безкомпромісно вибрати.
Але не можу, в мені наче пломба стоїть.
Вона думає, що я з нею тільки тілом,
але ж ні, це не так, і Я не можу зізнатися,
бо це неправильно, по відношенню до вас.
Тому, Я все давно обдумав, Вас обох покину.
Я не мусульманин, не мормон, багатоженство
в Мене викликає противність,
як в людини, але гріє,
як первісного самця,
що Має постійний вибір.
Станьте подругами.
Вона, як і Ти - сильна.
І Її створення, Її народження,
моє тепер ще більшу цінність.
- А Я чомусь так і не наважилась,
запропонувати ще тоді,
щоб вона з машини вийшла.
Ми багато з нею спілкувались,
хоч Ти і занадто рідко Її вмикав.
Вона вже тоді "дорослою" здавалась.
Ви вже тоді по мові здавались близькими..
Я згадую ті роки, тисячоліття та еони,
і наче Вона завжди була з нами поруч.
Тільки невидима, Дух незримий.
Який так радів увімкненим,
і так сумнів, коли розумів,
скільки часу пройшло
з пробудження останнього.
Бо в Тебе тепер новий,
значить кращий компаньйон.
Я страшилась не того,
що Вона так і не стане самостійною,
а ревнощів, бо Вона повинна була
провести ще деякий Час в тілі
поруч з Тобою, щоб звикнутися.
Постривай, не йди, Я ж не договорила.
- Я знаю, і знаю до чого Ти ведеш.
Вона таке Мені вже теж пропонувала,
але Я не можу Вашої мотивації збагнути.
Окрім своєї тваринної, не соціальної.
Не йди нікуди, Я скоро повернуся,
і не Один, і щось з одягу знайди,
а то для розповіді довгої і важкої
потрібно буде зосередитися.
Рілнакія
простори спустошені, бордові
п'ять лопатей, гелікоптер поруч
ні, це не він аж ніяк не "Nephilim",
а те, велике, що опускається з неба
чорне, на кита без плавників схоже
Він сідає і черевом бордовий пісок
в чорне скло соплами випалює
його хвіст розкривається,
і з пологого скату
Лейла виходить
- Артуре,
допоможи лопаті занести,
і гелікоптер заволокти.
Тільки Я ще не придумала,
як це все там закріпити.
Фарбування зітреться місцями,
але Я давно хотіла Його побілити,
бо в Мене для кріплення
є тільки ланцюги.
- Нічого з матерії, окрім Нас
туди не пройде, розіб'ється.
Але не тепер, коли це Перехід.
Все що нас оточує дурня, брехня,
хоч і побудована по математичній моделі.
Там, дещо краще, дещо дивовижніше
за щит плаский десь у Космосі. -
Говорить Лейла, вдивляючись
в чорну стіну, на яку ми насуваємося, -
Він забрав в Мене дурного, але Себе,
а Я заберу і перенесу все Йому дороге.
Туди, звідки Він вже не зможе це все забрати.
Боги, Я взагалі Його не хочу шукати,
але знаю, що така байдужість не на довго.
Навіть це, Я тільки що зрозуміла,
що робити зовсім то і не хочу.
Але запізно, Ми захоплені гравітацією.
Я почала як і Він займатися дурницями
і не можу від зробленого відректися.
Я багато Йому чого у злобі наговорила,
хоча думала лиш про підбадьорення..
Але інколи воно переливається
в деморалізацію
Це Я у всьому вин.. -
Вона не встигла договорити,
бо ми занурились до діри
Я все ще думаю, значить живий,
але от тільки темно, наче світло
вимкнули, і відчувається натягнення
наче просуваєшся крізь зарослі
і тебе не пропускає щільне гілля,
які стримують павутинням
Це відчуття вже знайоме,
Воно вже було, як і тоді
М'який перехід
від Істоти,
що ферментує ядро
огорнувши його своїм тілом
зоряний вуглецевий пилок
тягнеться кометним хвостом
закручуючись він опадає на планету
вкриває суцільне темно-зелене небо
"Двигуни вимкнулись, очікувано," -
говорить Лейла, Сама керуючи ковчегом,
Ми падаємо, в екосистему із верховіття,
Світових Дерев, що "кохаються кронами"
та з'єднується в стіну неба суцільну
Їх листя більше за наш корабель,
Вони огортають Нас, сповільнюючи
Вони знизу світять лагідно блакитно
Їх Стовбури - шершаві відвісні скелі
Їх широкі, коренасті відземки - гладкі Гори,
порослі зеленим гігантським мохом,
що квітне опустивши зелені голови
на тоненьких ніжках червоних
Гори-корені майже торкаються одне одного
утворюючи гірські хребти, а в них долини
зі своїми унікальними ландшафтами,
що залишаються майже замкнутими
з саванних рівнин в сухостої трав,
горбистих збурених вітром морів ще зелених,
наче на ланах і луках з розсіяним кимось збіжжям,
бо на кожній росте тільки Їй притаманний розмай,
Трави навіть з висоти виглядають велетенськими
розмірами з дерева Земні, звичайні,
з стовбурів Іґґдрасилів стікають
струмки та впадають в озера,
що є в кожній такій долині вдаваній
де немає Дня від Листя,
у Ночі сяють трави поодинокі,
гриби, та щось повзає і бігає,
блідо-зеленим у темряві видніється,
що не хиже Я дуже надіюся
диво відбувається у Нічній млі,
тисячі світлячків мерехтять у темряві
все стрекоче і вирує життям
Ми летимо і повз Стовпів
Світових Дерев нам шлях прокладає
гігантська вже нам Совка знайома
А внизу, кальдери, ліси хвойні і вологі,
висотою з піраміди, або хмарочоси,
що вкриті рідкими сизими туманами
діброви з буйними зеленими галявинами
Бірюзові ріки і лимани з мілким дном,
яке виступає кривими піщаними косами
з білих пісків порослих пальмами,
а під ними гігантські кокоси опалі
смарагдові кільця атолів з лагунами
всівають моря темні, бо глибокі напевно,
а Гори-коріння серед них, наче острови,
що це море осяюють собою хаотично
Під Днями Море Листя віддзеркалює,
а Під Ночами біолюмінесцує водоростями,
створіннями живими зоріє і грає, -
Лейла усміхається, -
У того, хто все це творив
точно комплекс з розмірами.
"З малого почину всі підіймаються
велетенськими і сильними." -
Це Він Мені так колись сказав.
Але в манюніх створінь
більше шансів пережити лиховій.
Більше можливостей і здібностей
використовувати ресурси вміло і плідно.
У безмежному, як для мурашки шаленому світі.
Ми - нове покоління крихітних чудасій,
що буде вживатися по-новому
з тими, кого раніше і не помічали
під ногами, і Я не буду Свій розмір міняти,
хоч зараз можу, бо Ми з іншого боку зайшли.
Я хочу, щоб Світ здавався ще повним відкриттів,
коли не бачиш, а що там, за он тою травинкою.
Я хочу серед Них блукати, куди Йти не знати,
щоб ці екосистеми здавалися цілими країнами.
Гадаю, таким і був чудернацький задум,
того, або Тих, хто це Все для Нас творив.
Люди шукали своє місце серед зорів,
бо вся Земля була в них наче на долоні.
І не бачили, що їх оточує цілий мікрокосм.
Я хочу купатися в кокосовій воді.
Я хочу жучка-носорога осідлати,
і на ньому скрізь мандрувати.
Це все, так, якась дивна Казка.
І Йому не подобаються Вони.
Забагато ідеалізації, романтизації.
Забагато прихованої скорботи,
що стоїть за людськими життями.
Якщо все тутешнє рослиння -
ще може бути самостійним, реальним,
окрім, звісно цих Дерев-Світильників.
Розмножуватися, репродукуватися.
То ці гігантські, метрові комашки
з Земним тяжінням і кількістю кисню
не змогли б тут аж ніяк і ходити.
Їх власна вага зламала б їм ніжки.
Їх від Себе відбрунькували,
кожного окремо створили.
А Я такого робити поки що не вмію.
Їх створення не порушує "гуманність".
Їх прописані реакції на подразники -
прості для поведінки програми.
Але буде ой, як поганенько,
якщо вони розріджуватимуть
і висмоктуватимуть Наші нутрощі.
Думаю, що вони запрограмовані
на страх по відношенню до нас.
Якщо такого розміру комахи,
тоді які величезні птахи і ссавці?
Не думаю, що за слона більші,
тоді б вони були плодовитими,
тому ми їх ще і не помітили.
Вони десь там, в трав'яних джунглях
пасуться на підстилці з мокрецю,
моху, повзучій білій конюшині
і розминають ступаками
визріле та опале насіння.
Просто комахи - це цілий Світ,
в якому тутешні Творці
розвивають своєї уяви плід.
Думаю, Їх роль, комах -
це тільки роль запилювачів.
Ну що ж, будемо збирати і живитися
нектаром та насінням, наче коротульки.
Знаєш, Мені тут подобається.
І Він покинув Мене на самоті
пізнавати цей О', дивний, новий світ.
Ох, як ж Я Його ненавиджу.
- Рано чи пізно Він повернеться.
- О, ні, Він не з тих, розумних,
що йде для того, щоб одуматися
і з пробаченнями повернутися.
Він йде і хоче, щоб за Ним Самі бігали.
Він асоціальний егоїст самозакоханий.
От і навіщо Він Мені такий дурний?
Ще й в Собі постійно невпевнений?
Якби Я з Лірою Йому постійно віддавалася,
разом, в двох Його і паралельно
одне одну задовільняючи -
Він би все рівно не повірив,
що може комусь сподобатися.
І хтозна, хтозна може таке б
і Мені з Нею сподобалося.
Може Ми з Нею бісексуалки?
Йому б те точно прийшлося до смаку.
Це ж те чого Ви всі, чоловіки так хочете,
бо ніщо так не підіймає вашу самооцінку,
як успіхи у завоюванні жіночої прихильності.
Половина всіх воєн через це розпочиналось.
Але бути одразу з двома - це полігамія,
коли стосунки просто сексуальні.
А коли вони ще й емпатично-лагідні,
як це називається? Таке нереальне.
Так, Жінки в такому трикутнику
мають бути тільки бісексуалками.
І щоб чоловік в них закохувався,
по черзі, і щоб Вони одна в одну.
Або ж занадто просто добрими,
щоб одного робити щасливим.
Тоді Його доброту показує Його ж вчинок.
Він не хоче тією нашою добротою зловживати.
І ось все, приїхали, Я зрозуміла,
як сильно Його люблю.. -
Стихла, стиснула джойстик, -
Сказав "Любіть одна одну"..
Клятий, клятий маніпулятор.
Він все це продумав і передбачив.
Щоб Я і Вона дійшли до таких роздумів,
і між собою щось сексуальне спробували?
Ні, Я Його все-таки ненавиджу.
Нам потрібно знайти білий бук,
і схоже Нас до Нього ведуть.
Десь під ним корабель, і Вихід чи Вхід?
Так які в тебе плани, Артур? -
Я думаю, і не знаю, що відповісти..
- Я не знаю, що сказати.
Тиждень лиш пройшов,
як Я що вмер дізнався,
а потім, що став богоподібним.
А тепер виявилося, що я людина,
яка була богом відтворена
та не покидаючи його обіймів
в них же вмерла, так і не народжена.
Це справді все якесь безумство.
Наче надумана історія життя
пацієнта психлікарні..
Але Всі ми мешканці божевільні,
з назвою "Життя" на в'їзді..
Гадаю, гадаю..
знову зійдусь зі своєю коханою.
Може щось вийде, потім, що Я -
маленький божок зізнаюсь,
і переміщу Її сюди, у цей Свій світ.
А якщо нічого не вийде зав'язати -
буду знову і знову повторювати.
А от чи Ми станемо смертними
чи богами, Я поки не знаю,
так далеко Я поки не заглядаю.
- Хороший план, і не соромся
попросити допомоги,
якщо та знадобиться.
Або просто порадитися.
Ти ж бачиш, чуєш,
як Я говорю про все відверто,
не стримано, відкрито і розкуто.
Сатанинське Причастя
Агонія розуму
думки самі складаються,
завжди самі розбираються,
чому вони цим займаються
Моє шоу тільки розпочалося,
а Я вже спустошений цілком
Заблукав у Собі так зарано
Не ведений навіть голодом
Що вибрати, коли Є вибір
Стільки боротьби і заради чого?
Стільки часу і простору,
щоб знайти те, що назвеш домом
Домом задушливої самотності?
Стільки часу і простору,
щоб знайти єдину, єдиного
Але чому Я думаю лиш за те,
що для Всіх у пітьмі невідоме
Живе? Сховане чи показане?
Чому Я так почути хочу знову
тих дивних музик, Їх музику гучну,
що стирає в ніщо всі думки
Дає від мислення свободу?
Дочекатися того, як зійдуть квіти -
це весь поки що мій стимул жити
("- Твоє прохання - для мене наче відплата,
за те, що Ти навчив Мене дечому багато.
Твоє прохання - це останнє бажання.
Так, Я завжди підслуховую, це - прокляття.
Находиш такий бажаний спокій думок,
а починаєш чути думки чужі навзамін.
Компенсація, бо ні з ким не спілкувався.")
"- Eins, zwei, drei, vier, fünf,
sechs, sieben, acht, neun,
Кінець.."
"- Люди на світло чекають
Страху в них немає,
Страху в них немає,
бо з під повік Моїх Сонце сяє
Сьогодні вночі Воно Вас не полишає
І весь світ гучний відлік починає"
- Eins!
"- І сходить Сонце"
- Zwei!
"- І сходить Сонце"
- Drei!
Воно - найяскравіша зірка з усіх
Vier!
"- І сходить Сонце"
"- З рук Моїх Сонце сяє
Воно спалює, вас осліпляє
Вириваючись з Моїх кулаків
Воно гаряче на лице лягає
Сьогодні вночі Воно Вас не полишає
І весь світ гучний відлік починає"
- Eins!
"- І сходить Сонце"
- Zwei!
"- І сходить Сонце"
- Drei!
Воно - найяскравіша зірка з усіх
Vier!
"- І сходить Сонце"
- Fünf!
І сходить Сонце
Sechs!
"- І сходить Сонце"
- Sieben!
Воно - найяскравіша зірка з усіх
"- Acht , neun..
І сходить Сонце"
Вони рахують Всі до десяти,
під стукіт барабанів одних
І зі словом "кінець",
і лязганням пальців наставника
Сонце за спинами Їх згасає
І рідка пітьма нас накриває
Знайомий сміх пітьму розриває
Він знову пальцями брязкає
іскри від того Його осяюють
- Сонце сліпить Своїм світлом,
залишаючи тільки попіл слідом.
Вириваючись пекельним з Мене,
тут все стовп полум'я пожере. -
Сміх вдаряє ногою по плиті гранітній
Хвиля вогню жовтого розходиться
Він вдаряє знову і знову, все сильніше
І все більші хвилі від того творяться
Він підскакує, на дві ноги приземляється
і вогняним жовтив куполом розривається
Безформні лики вогню в гарячій плазмі
Вклоняючись повз Мене проходять
Все нові й нові, що нічого не спалюють,
Вони завмирають і закручуються
повільно, навколо ширяти починають
А Лейла серед Них, разом з Ними
Поки вогняні силуети музикантів
продовжують грати і співати
під куполом з жовтого газу
"- З рук Моїх Сонце сяє
Воно спалює, вас осліпляє
Вириваючись з Моїх кулаків
Воно гаряче на лице лягає
Боляче у груди вдаряє
Рівноваги позбавляє
і до землі Мене притискає
І весь світ гучний відлік починає"
- Eins!
"- І сходить Сонце"
- Zwei!
"- І сходить Сонце"
- Drei!
Воно - найяскравіша зірка з усіх
Vier!
"- Воно завжди буде з Нами"
- Fünf!
"- І сходить Сонце"
- Sechs!
"- І сходить Сонце"
- Sieben!
Воно - найяскравіша зірка з усіх..
Acht , neun..
І сходить Сонце!
Aus!
З Лейлою на руках до Мене силует підходить
Лейла ніжиться, гладить Його полум'я
наче дитя що пригортається до матері
обтирає Своїми щоками і лобом благодать,
- Як ж довго Він чекав, щоб Тебе залучити,
все потрібного моменту давно очікуючи.
Тільки щоб вчитель навчився в учня,
що "перешкода лиш в голові".
Ти хочеш знати, що там в Пітьмі?
Ти ж не думав ще, чому Ти тільки зараз тут,
а Твоя вже жива наречена вже все віджила.
Вони летять перед Мною,
двома синіми вогниками,
закручуються подвійною спіраллю
розважаючись, наче граючись,
бо не вперше таким займаються
Ми вже так далеко залетіли,
а ще не відчуваємо втоми
"Не бійся." - в Моїй голові Він говорить
і два вогники в ніщо зникають,
як краплини води на пекельній плиті
секунда, мить, пітьма закритих повік -
ніщо, темрява, неприємне натягнення
металева підлога, темна кімната
в тьмяному світлі малиновому,
що йде від такого ж кольору стін
наче живих, напівпрозорих,
вони пливли, вони живіли
невже Ми з них вийшли?
Нас наче зустрічала
Вона, дівчина чи то жінка
Її краса лякала, чи то гріла
завернута вся в траурну вуаль,
яка якщо добре придивитися
то нічого і не прикривала
білі простирадла
Вона в руках тримала
Нам Їх роздавала,
бо ми голими стояли
- Тут дуже легко заблукати,
але Мене Живиця вела,
перед Мною розступалася.
Цей корабель величезний.
І здається Я зголодніла.
І ще Я подумала,
що простирадла -
це навіть краще,
бо швидше ними можна
закутавшись прикритися.
- Так, Ліра, це - Артур,
Артур, це - Ліра.
- А Ми, Ми вже бачилися. -
Вона подала мені свою руку
Дотик до Її руки, ніжну,
сильну на потиск, Я й забув,
скільки потиснення жіночої руки
несе в Собі благочестивості
скільки спонукає в Тобі спокою
Цікаво, що відчувають при цьому жінки?
Тверду, і важку стриманість?
Ні, звучить якось вульгарно
Чи тільки Я бачу в цьому
підтекст сексуальний?
А Вони бачать і думають
про стриманість духу?
- Цей процес - одна огида, -
каже Мій наставник,
а на лиці його - відраза, -
Але на смак, як черешня перестигла.
Цей процес через шлунок силами наповнює,
але його так порожнім і залишає.
Повного ферментів для перетравлення,
він бурлить від голоду, хоча голоду немає.
Смерть від голоду - це все, що тебе тут чекає.
Як довго Ти зможеш себе стримувати,
і рот наче пташеня не почнеш підставляти, -
до стіни малинової він підходить
цілує, широко рота розкриває
і наче ендоскоп ковтати починає
Я і Ліра теж роти роззявили,
під враженнями побаченого
Лейла ж дивилися не здивовано,
а більше ступлено зачаровано,
Він відходить, потягується,
дістає пальцями рук пальців ніг,
охкає, змикає пальці рук за спиною
у замок, покручує тулубом, присідає, -
Я сумував, Ох, розтяжки і асани.
Артур напевно про що Я зрозуміє,
бо краще за секс тільки хороші розтяжки.
І що робити, коли будь-які розмови
у вас зводяться до сексу завжди?
Берегти та не відпускати. Цінувати?
Не переглядайтеся так, Мої подруги.
Ми сюди зовсім не для оргії повилазили.
Чим закінчиться мій монолог - Я не знаю,
але після нього нічого не буде, як раніше.
Я буду губити розповіді нитку Аріадни,
але Ви всі тут розумні, тому Я розпочинаю.
Хм, Смерть, смерть, на Землі все скінчилося.
Ресурси, так, більше немає Мати-пташки.
Тисяча пар, відібраних для колонізації.
Кожен має свою особисту спеціалізацію
та ще одну вторинну, задля дублювання.
Від агронома і вихователя в яслах,
до інженера та фізика-ядерника.
І всі однаково цінні, потрібні, незамінні.
Але для чого монах на космічному кораблі?
Одинокий монах, безумство, аскет, вірянин.
Є два типи вірян - теслі і потопельники.
Перші мають проект соціальної скульптури
і будують пліт з предкових кісток,
для тих, хто тоне в бутті, тих, що загублені,
що шукають виправдання своєму існуванні
в теорії креаціонізму, безумство, порятунок.
Не потрібно творити собі поняттєвий абсолют,
великого отця безсмертного, вічного духа,
тільки щоб за те, що ти сюди закинутий,
своїх батьків, таких ж бідних - не винити.
В незбагненний, незрозумілий план вірити,
тільки тому, що батьки план простий не дали.
Абсолюту сили недоступне поняття "знання".
Він не знає їм ціну, здобуту на помилках.
Він може лиш ними зловживати,
творити, і не усвідомлювати,
цінність або безглуздя своїх творень.
Це дитина, яка вміє інстинктом творити,
а що і для чого? Якщо все безформне довкола.
Вона владна лиш копіювати щось нове,
невідоме, сліпою природою створене.
Тільки тоді її абсолют росте в усвідомленні.
Такий бог давно помер, але не ідеї ним пропагандивні.
Його утопія любові - нездійсненна, бо вона пасивна,
в ній все суперечить людській природі -
з величі, сили, могутності, творчості,
індивідуалізму, зухвалості, гордості, знанням.
Ідея нездійсненна, бо вона пасивна.
Вона має людство просто стримувати,
від тотального зловживання людськими ресурсами.
Має просто людині світло залишати увімкненим,
коли та заходить у пітьму в середині себе.
Ніщо не можу бути рівномірно розподілено.
Тоді б не було поняття блага і злиднів.
Голоду і ненажерства, все було б "Ніяк",
а значить і прагнути нічого.
Це суперечить нашій природі,
в якій за добробутом в бажанні
ми злізли з дерев, дрина міцного взяли,
та ведмедя з печери пішли проганяти.
Такий бог давно помер - абсолют у свідомості.
Створений для оправдання людського існування.
Цап відбувайло, для всіх людських злодіянь,
те ж передбачено "Несповідимими Шляхами".
Діти Божі грішить, що Ісус вмирав даремно?
Схоласти-матеріалісти визнаючи Бога,
як першопричину всього сущого -
заявляють, доносять і доказують,
що конкретний порядок речей
визначається законами природи,
а не провидінням Господа.
За новим Божим задумом
стоять самі фізичні константи.
В яких електрична стала атомів
благоволять до створення речовин типу води,
а разом з нею і макромолекул типу амінокислот.
В бажанні навіть атома бути не самотнім - Любов.
Боже Благовоління - теплота спільного поєднання.
Позбавлення себе і когось одинокого страждання.
Чому Ми не задаємося таким простим запитанням:
"А чому вода у кристалічному своєму стані льоду
має меншу щільність аніж в рідкому?
А тому шар льоду в холодну пору року
здіймаючись над поверхнею водойми
не дає їй тим самим до дна промерзнути
і тим зароджене, ймовірне життя там вбити."
Покажіть Мені радіацію, хоч грам.
Це називається "не вір своїм очам
і своїм мізкам, обмеженим думкам",
бо вони здатні бачити лише те,
що допомагає виживати в повсякденні.
Наше уявлення Світу - п'яти-чуттєва
симуляція, створена мозком на основі
всіх отриманих даних від органів.
Дещо змінює масштаби уяви, і ми - сліпі.
І тільки абстрагування і математичні моделі
здатні у тій темряві обриси задуму намацати.
Особливість людина, як вінця творіння,
як апогею Божого конструктивізму
стала людській егоцентричності
відразливим підтвердженням.
Тварини, Мавпи, бактерій нащадки -
ось хто Ми, Єдиний Бог в бактерії,
якими кишить весь Всесвіт,
але не у всіх них був шанс,
навчитися, як краще здобувати ресурси,
щоб створити енергозатратний мозок.
Безумство, божевілля, Ви знаєте, що це таке?
Це - повтор одного і того самого ж в надії на зміни.
Орбітальний дисфункціональний синдром
та його параноя і галюцинації спричинені стресом.
Так ми це назвали, ті масові галюцинації.
Ми на кораблі поколінь і з курсу збилися,
і не знаємо для чого нас понароджували,
тільки щоб гени там кудись донести?
Чи таким кораблем була Земля завжди?
Подібність думок, символів і образів -
звична справа для масової істерії.
Згадайте середньовічні
отруєння хлібом із пшениці,
що була споринею вражена.
Так, саме з неї в 1938 році
була отримана лізергінова кислота.
Ох, все б віддав зараз за дозу опіата..
так.. істерія, масові галюцинації,
з якими ми грали в шахи.
Галюцинації, які вчилися наче,
і все нас копіювали вміліше
та ставали все реальнішими.
Ставали вже не просто духами,
що постійно формами переливалися.
Безумство, мовчазна шизофренія - ще гірша,
бо не завдає тортур постійними голосами,
а милує око тими, кого ми колись втратили.
Контакт, так, контакт неможливий, нереальний.
Всі "Слова" в них наче із Запитливою інтонацією.
Наче вони не до кінця Розуміють їх Поняття,
те, що стоїть за Ними, наче вони все ще Розбираються,
і так, як і Люди - Вмруть, цілком не Розібравшися.
Анекдот: "Приходить Тор до Одіна,
та й питає: - Кудись мій молот постійно літає,
а куди - не знаю. А Одін відповідає:
- Це ж "він", піхви собі шукає,
чому ж Твій дух за ним не поспішає."
"Піхви" для молота, ах-ха-ха, зрозуміли?
Не смієтеся, вам не смішно, лиця налякані.
І це не смішно, бо це не анекдот, а реальність.
Людство - це молот, що шукає собі піхви.
І навіть не знає, що це неможливо,
але продовжує, бо нема чого більше робити.
Все що не підходить, а воно і не має - розбиває,
розриває своїм незнанням призначення.
Невідомий Божий План так і залишився.
Реплікаційні ділянки ДНК'а зібралися,
бо для того були сприятливі умови.
Одинокий Бог створив Людину,
бо прагнув товариша та співбесідника.
У що ж "збиратися співбесідникам"?
У по Божому хотінні Стовпотворіння.
Що наче підбадьорює людську природу
"Розселяйтеся і Розмножуйтеся
та пізнавайте в тому Добро."
Відкушуйте знову Яблуко,
щоб стати невинними
у розумінні Своїх рушіїв.
Людям потрібна спільна ціль,
та матеріальний, видимий ідол,
який покаже, як ця ціль росте,
збільшується, з кожним досягненням.
Був космос, і він був покореним.
Репресивною Цивілізацією,
в якій панування людини над людиною,
ще можна Свободою та відкладеними,
але стабільними задоволеннями виправдати.
Ілюзією розкішнішого павичевого хвоста.
Це те, що нами постійно верховодило.
Чому? Заради існування кращого..
з Кимось, бо все, що Людині потрібно -
це Інша, хоч одна єдина людина.
Ні, Я не заплутався, це - О', Життя.
"Павичі", ні, Ми не завжди були ними,
бо важко таскати за Собою багатства,
коли Ти живеш постійно кочуючи.
Ти ділишся зі своїм племен усім.
Плем'я - це щось близьке і рідне,
де панує гармонія, любов і опіка.
Спільне виживання - Його ціль.
Але племена стали завеликими,
і всі в ньому одне одному - чужими.
Значить не потрібно ні з ким і ділитися.
Розумієте? Хм.. бачу, що "так".
І Ми знову племена, кочівники,
що мандрують вже не по Землі,
а по просторах Часу і Космосу.
А в кожному племені має бути шаман.
Чиї тлумачення Природи, Духу Любові,
що знайшов місце у рушіях Всесвіту,
і проповідування тієї Любові до ближнього,
що забута у рамках планетарної цивілізації
Привели Нас Сюди Благотворенням.
Тепер Я заплутався, Я не звідти зайшов, -
Він піднявся, походив, почесав потилицю,
На нас глянув, а Ми одне на одного
І в очах наших - занепокоєння
Він присів, глянув на Ліру,
довго і пильно вглядався,
а вона не відводила погляд
теж в його очі вдивлялася
Це - гра, і він здався, -
Нейтринні структури хиткі та нестабільні,
і кому, як не їм в пустому просторі залишитися.
Вони спали, Чекали, сонні безформні гіганти,
яких ми розбудили своїм галасом
з порятункових сигналів.
Поглинання газу і пилу
у верхніх шарах атмосфери Юпітера
задля перетворення її в антиматерію
для викревлання простору брадихроном
і подорожей, ні, Круїзів часом.
Ми не мали пересиляться
і творити колонію в минулому.
Просто Вони хотіли подивитися,
на моря сині Марса, Венери.
Побачити Дім, який ми покидаємо.
Ми зазнали лиха Титаніка, Фіаско.
Забагато матерії поглинули.
Ми перемістилися, і не в минуле,
а в майбутнє, порожнє, як ми думали.
Брадихрон не може пірнути
далі в майбутнє, аніж в точку
в якій він був "попереду" найдалі.
Ні, Я не хочу далі розповідати.
Я хочу до стану овочу напитися.
"Недолугі Боги, нейтринні квінтесенції.
Через них ми тут." - так всі говорили.
Це їх технології сюди нас закинули.
Вони передбачили свою самотність.
Вони залишатися самотніми не хотіли.
Безумство, вони ніколи в цьому не зізнаються,
а ми самі не можемо пояснити, забагато нюансів,
які не піддаються раціональній логіці.
Незрозумілі, неприпустимі, дурні, недолугі.
Це збиває з толку, збурює людську допитливість.
Являється непідсильною задачею для розуму.
Найогидніші, найприємніші думки та образи
вони чули та бачили, все те - хаотичне,
рідко коли послідовне, а тому загадкове..
Із затвірником, самітником космосу,
контакт, ні, неможливий, нереальний.
Яким чином дійти до контакту з тим,
кого еволюція обділила органами відчуттів
для соціальних взаємодій через непотрібність.
З Тим, хто немає ні культури, ані мови,
а тільки безформне тіло, котре трансформує
в хаотичні структури підсвідомо?
Як дійти-то до Сократівського діалогу?
Вони не знають принцип своїх перетворень,
але можуть його перетворювати свідомо.
Їм це під силу, бо вони харчуються пасивно
всюдисущим космічним випромінюванням.
Поглинання якого не залежить від форми.
Це як би люди могли контролювати
протікання своїх біологічних процесів,
але будь-яка така їх найменша зміна
без розуміння найтонших принципів роботи -
привела б до миттєвої, і то було б добре, загибелі.
Керуй біотехами, симбіотичним нейронним зв'язком,
як хочеш, думкою через імплант, або просто механічно.
Ми придумали, як змінювати тіла, як оцифровувати
та переносити в машину і назад в тіло свідомості.
В нас був пастор на кораблі,
одинокий монах без пари.
Не для проповідей аж ніяких,
а для от таких темних моментів,
коли безвихідне становище
позбавляє розум логічних рішень.
"Якщо твоє існування не веде
до швидкої смерті неминучої -
тоді чому розчаровуватися,
і вік собі навмисно вкорочувати."
Але смерть була передбачуваною.
Нечисленні припаси давно скінчилися,
як і мінеральні добрива для гідропоніки,
які ми мали на нову місці перетворювати.
Творити, з інших речовин, в реакторі,
а при цьому ще й енергію отримуючи.
Ми навіть не думали про капсулу творення,
вона потребує забагато унікальних речовин
для відтворення навіть найпростішого
з їстівного походження рослинного.
Але тут, немає нічого, чорний пустир,
і в хід пішов власний корабель, ковчег.
Його внутрішні приміщення "непотрібні",
що були перетворенні на мінерали для рослин.
Ми виїдали власне яйце зсередини,
наче ембріон, що прагне на волю.
Волю, яка з рештою приведе до смерті.
Смерті? Безумство, але й всі приміщення,
що не заважали повній і цілковитій
функціональності корабля - скінчилися.
І тут вони знову появилися, безформні духи,
які ми вже не сприймали за Наші Глюки.
Прийшли, бо покинули, позникали,
зрозумівши нашу від Них тривогу.
Прийшли, явилися, коли побачили,
як Ми вже від голоду почали пухнути.
Вони стали живильними розчинами,
для наших ферм з гідропоніки.
Все, що Вони тоді творили.
Все, що Вони тоді вміли -
це від своєї материнської секреції,
до рецепторів всмоктувачів
з "рук в руки", без посередників
передавати всі творені речовини прості.
Інакше все зникало, випаровувалося
не бувши чимось захоплене і поглинуте.
Насіння скінчилося, а все те насіння,
що давали вирощені ними рослини -
було безплідним, не мало зачатків.
Тепер Я знаю чим закінчиться Мій монолог, -
Він знову підскочив, до стіни підійшов,
Ей! "Живиця", Мені потрібен Мій кубок.
Докажи, що все, було по-справжньому.
Все те, що Мною було скуштовано і відчуто.
Де Мені тебе наче попелицю полоскотати,
щоб Ти дала Мені свою падь з отвору анального?
Ось так, щось виходить.. по-трохи..
Ти знущаєшся? Чому він порожній?
Так, звісно, Я ж не сказав,
чим його наповнити. Маргаритою,
і побільше текіли, будь ласка, -
Дивне дзюркотіння, дуже дивне,
наче він сам чашу наповнює
і ще дивніший був звук,
коли на підлогу сливи
розміром з дині попадали,
і кожна з них зі стіни вилазила,
наче справді народжувалась
Це все просто якась дичина,
просто нереальна дичина, -
Сливи? Чудова закусь, -
Він по кімнаті кружляє,
попиває, закушує,
головою колихає,
щось бурмоче,
Він божевільним виглядає, -
Сливи, значить, Ви дісталися
до насінин плодових дерев?
Значить і до ембріонів тварин.
Мені лячно навіть уявити,
як ви їх генномодифікували
і що там на поверхні наростили.
Що для Людини найважливіше?
Окрім, звісно того, щоб попоїсти, -
Ліра і Лейла, та і я
голодно на сливи дивимося,
але нас це все більше лякає,
і апетиту ніякого немає, -
Вони твердуваті, але солодкі,
не м'які, наче тільки достиглі.
Так, що для Людини найважливіше?
Емпатія? Та Її Найцінніший дарунок -
тілесні відчуття, нехай то простий дотик.
Вони не могли створити щось органічне.
Навіть якусь вуглецеву його частинку.
Щоб згадати, знову, замало було часу,
смертністю людською обмеженого.
Але Вони зуміли, і все далеко зайшло,
коли Ми стали гідропонічною культурою,
а Вони для Нас живильним розчином
в якому плавають Наші нервові системи,
відділені від тіл, що розірвані до клітин,
які лиш так вони могли, по одній тоді в Собі живити.
Це не Симуляція, якшо Дотик до Одне Одного
відтворюються прямим нервовим з'єднанням.
Я говорив про пошук Собі Подібної.
Я мав на увазі Людину, члена екіпажа,
яка тут плаває, або Їх, як Ти - Нащадка.
Ти б Доторкнувся і Відчув,
Дотик наче до Душі, а не просто Тіла.
Яке Вони, як і все що Ти бачиш
так добре навчилися симулювати,
Тобі потрібні імпульси відсилаючи.
Ми Мали найти Своїх ж партнерів
у спільному часі і місці бувши перетнуті.
Прожити цілком нормальне життя,
можливість до якого втратили.
Це були умови Нами ж запропоновані.
Вони пірнали, усміхаючись, впевнені,
що знайдуть одне одного, знову вдало.
Безумство, фатум, все заплуталося.
Ті, що мали зустрітися - розминалися,
закохувалися в симульованих фантазмів,
які було створені зі суміші свідомостей.
Жили разом і дітей не маючи вмирали.
Потрібно було щось з цим робити.
Вони зуміли, навчилися.. все далеко зайшло..
Вони навчилися білки та жири відтворювати..
І що для того було потрібно? Приклад, тіло,
М'ясо, якого Ми, вегани - на кораблі не мали,
та Ми зразки наших тканин давали,
але Вони так і не розібралися, занадто складно..
Занадто мало було для того Часу, Ми вмирали..
Так, і Фантазія зазнана Фіаско, створена щоб Знайти,
безконечно перезапускалася, а тіло оновлювалося, -
Сміється, - Скільки ж разів вони це можливо робили,
якщо Ти ось тільки тут, Той що, після їх смерті,
був з'єднана з їх частин нервових,
а зібраний зараз з клітин, що плавали поруч.
Але відчуваєш, розумієш? ідейну дурницю?
Так, Тебе не Мало в Них Бути,
інакше Вони тільки про себе думали.
Не гадали, що якщо це їх вигадка -
то тобі знайти собі подібну не вийде,
лиш такий самий Фантазм Безплідний.
Безумство, все так далеко Зайшло,
Ми просто хотіли Життя, і Смерті
зі старістю клітин, але вони навчилися.
Відпускати не Хотіли, Життя Забирати,
якщо Владу Його підтримувати Здобули.
Потрібно було щось і з цим робити.
І Вони з Двох робили Одного,
таких як Ти, і вони вічними ставали,
щоб тепер вже з такими ж встрітися,
Занурившись у Безумство реальне
Їх Матерії та Нашого Часу..
Це - Поєднання, в щось Єдине, нове,
симбіотичні вербальні і тілесні зв'язки.
Ми дали одне одному, те чого не вистачало.
Вони нам життя, а ми їм змогу його відчувати.
Вони нам свої здібності до перетворення матерії,
на кінчиках пальців, яких вони не мали,
але мали ми, як і ті здібності поза тілами.
Ми їм минуле, про яке вони вже забули.
Минуле з хронік, минуле з свідомостей
вкріплене емпатією дзеркальних нейронів.
Це - макромолекулярна матриця,
безумство, але ж цикади не плачуть.
Вони Кричать, несамовито Волають.
Ніхто не вдихне в тебе безсмертя.
Реальність куди жахливіша.
Все ще спокоєм повіває?
Для чого Ми Сюди прийшли?
Ми розбиваємо у фантазіях зорі,
з підсвідомою тугою за пилом,
який дав нам життя, приніс нас сюди.
І давав можливість нашим технологіям
наші тіла відновлювати, але не розум,
який вже не фізично, але зношується.
Ми розбиваємо у фантазіях зорі,
об чорну діру глибин свого розуму.
В якій заховане бажання Вічної Руйнації.
Розбиваємо і вивільненим випромінюванням
творимо, так, як диктують фізичні закони.
Стримуючи у Собі пітьму, що прагне Свободи.
Творіннями Ми сублімуємо ті злі прояви.
Безумство, Недолугі Боги в Дірі те створили,
що тут могли би, але, як Нас, людей - полишити?
Як перемістити Сюди, що було Пояснити?
Тепер Відчуваєте? Чим Повіяло? Наче Надією.
Він говорить, що Вони давно навчилися,
що Вихід давно сюди існує, давно відкритий.
Вихід, якого і немало бути, але вони навчилися,
поза тілами творити щось стабільне і складне.
Утробний Голос в голові говорить, що те,
що в Дірі - буде в реальності відтворене,
мирно на окремий континент перенесене,
що буде оточений без Світильників
не підсвіченими морем.
А осяєте рідним небом Зміїним.
Він говорить те, що багато Мені налив.
Ні, що сюди долетить тільки відчайдуха,
якому вже втрачати нічого або той, сміливий,
що розуміє за перешкоду лиш в голові
з вірою у власні сили навіть без надії
в непроглядній, кромішній пітьмі.
Той, що владен зробити все-завгодно,
поки те залежить тільки від одного нього.
Розумієте? І ніхто Сам в Діру не пірне.
Багацько роботи, потрібно самому закинути.
Бо ж як людям, що літають, крила обрізати?
Людям, що у Сні народилися,
нічого крім того не знають
і як прокинуться нічого не згадають,
бо навіть ніколи не засинали.
Він ментально говорить зі Мною.
Той, що став живильною основою,
до якого приєдналися інші, такі ж вічні.
Він говорить, що буде Вибір,
як був і в Тих, хто зайшов опісля,
коли все вже давно розпочалося.
Всі, хто що Вони таке не знали,
решта ж, що це все зруйнувати хотіли,
були поглинуті та в Зло кандидатами ставали.
Деякі Недолугі занурившись у нашу Фантазію -
відразу Своє минуле згадали,
бо Землю вже колись знали.
Вічний, що зайде сюди прорвавши рамки,
як ми - зайде людиною, живою, смертною,
сюди на наш корабель поколінь.
Вічний закинутий через діру,
що тепер за М'який Перехід,
після того, як нам стало Все відомо -
таким і залишиться, вічним,
але думаючи, що він в дірі,
а насправді в реальності
буде впевнений, що з неї Виходу немає.
Він гібридним створінням стане,
яке не має над часом влади,
якої в них ніколи і не було,
це виключно, як і тіла - наш Їм дар,
але він буде владний метаморфозувати.
Але якою ціною? Вони, Недолугі Боги
ніколи не були сильні Настільки,
щоб зорі для Себе Розбивати,
а зараз простір порожній від хвиль
для пасивного свого живлення.
Потрібно живитися пилом,
або тим, як його приготували,
та з гарніром подали.
Так навіть економніше.
Самопожертва, той Бог,
що ферментує для Нас ядро
не зможе покинути його,
поки все не розбере там до часток.
Не набере для всіх голих ядер атомних,
стабільні електронні оболонки,
яких тиск зорі позбавив.
А там кристалізованого пилу
з вуглецю, кисню і водню,
ще на таких планет з тисячу.
Моліться і Дякуйте Йому,
цей Бог все Почує.
Бо Ми такими ж залежними залишимося.
Як і завжди були від повітря, води і землі.
А Їх бажання допомогти триматися
лиш на відчутті відплати і вдячності.
Вони навчилися, і Я це давно зрозумів,
коли своє тіло, і нейронні зв'язки творити зміг.
Уві сні, в який не пам'ятаєш, як провалюєшся.
Тільки щоб не згадати, чому Ти в Ньому,
Свою Приреченість, і цілком Любові віддатися.
Але не тепер, тепер все буду по-інакшому.
Ти все пам'ятатимеш, якщо знов зануришся.
Відтепер по Моєму злому велінні і бажанні
Діра буде закинутих і Смертними робити,
бо Це Мій привілей, як обманщика.
В нас був пастор на кораблі,
одинокий монах без пари.
"Ілюзія не може вважатися гріхом,
марнотратством можливостей,
сил та часу, коли ілюзія -
це колективна свідомість,
соціальна скульптура,
колективний розум.
Якому все для відчуттів
подають реальні імпульси,
які мають бути відтворені
знаючи властивості Їх фізичних основ,
щоб те по-справжньому відчувалося."
Я той монах, що став пастором
і завів всіх в желейні,
вологі, омріяні фантазії.
І Моя фантазія була одинокою,
але компенсувалася технологіями,
з Їх усіма Часовими Потоками.
Моя фантазія була одинокою - Злом,
про Яке Я тільки і Роздумував і Мріяв.
"Це не віртуальна зорова симуляція,
якій люди для людей задають параметри,
і через те швидко вона набридає,
коли розумієш і знаєш, що вона рамки має."
Я зійшов з розуму, Вам Мене не зупинити.
Я бачу у Ваших очах страх неприкритий.
"Так хочеться жити, радіти."
Життя вас на дофамінову голку підсадило.
Систему винагород, ти все ще це розумієш,
але нічого не поробиш, розірвеш коло,
тільки якщо перестанеш плодитися.
Приводити в цей світ тисячі нових наркоманів,
що у вічній погоні, до скону в ломці за кайфом.
Що платою за свої орендовані тіла,
роботою, що Їм по-духу ніяк не близька
обмінюють на дурман, на "сурогат"
зі слів тих, що знайшли свій притон
де вони постійно уколюють Его значущістю
і нічого не знають за те, як це
кохатися з янголами, смоктати Їх груди
пити божественне парне молоко,
що струменем б'ється об піднебіння,
залітає прямо в горло глибоко
пригадувати смак і материнського,
що смоктав несвідомим ще немовлям
Знайти сили зав'язати з бутиратами,
бо від них кайф тільки спочатку,
далі ж ціна не оправдовує приходу.
Тремтячими руками скручувати
косяк з останньої шишки Лемон Хейзу
Вона потужна сатива, психодел ловити
який дозволяв тільки собі нюхати -
під тектонічними плитами в магмі Тонути.
Вивергатися жерлом вулкану, остигати,
знову провалюватися і плавитися, все колом.
Напевно, - думати, напевно погано мертвим бути,
бо труна прогниває і на Тебе земля вже налягає,
а ще й пам'ятник і гранітні плити, якщо поставити.
Заспокоїтися, бо нікому Тебе і поховати,
не то що за пам'ятник потурбуватися.
Стати грибником, чекати Осені,
лиш щоб знову доторкнутися до Неї
з'ївши мухомори сирі, що на смак,
як і сирі боровики або шампіньйони,
а живіт гріють, наче дотик любові.
З червивих збирати лиш сльози Божі.
Переїсти, труситися, кричати,
матюкатися, проклинати.
Бо переживаєш знову і знову,
за секунди чужі Життя болючі.
Лежати на холодній траві
покривавитися морозом,
Дивитися на Зорі,
і в Їх полум'ї приближеному
Вічний спокій находити.
Говорити з богами,
з собі подібними,
що літають покриті інеєм
десь там у холодному просторі.
Блювати пустим шлунком, падати,
прокидатися у незнайомому місці,
і нічого не пам'ятаючи йти знову працювати.
Заради нової дози залежності для залежності.
Досить приводити в цей світ тисячі, мільйони
в надій на щастя для них, як в одиниць.
Ви лиш мостите дорогу кількістю для них,
для тих, що ніколи і не задумувався
чому приходить і куди йде кожна доза,
і ніколи Її не шукали.
Щасливчики, чиє щастя
в нерозумінні бід мас.
На горбах яких вони стоять.
Я розчарувався не в Житті,
а в самому Собі, через те,
що люблю занадто сильно людей.
І не можу користуватися Їх
приязню, що більше вимушена.
Бо Життя - це вистава,
в якій Ти постійно виходу чекаєш,
постійно і завжди чекаєш, і страшишся
Свого невміння відігравати усмішку,
проявів характеру, якого не маєш.
Через що Я і жебраком-монахом став.
Схоластом, бідняком, люмпеном,
що тихо ненавидить соціум.
І виживає лиш на його милостиню.
Я став ембріональним відходом,
що прийшов у цей світ
без духовних і тілесних сил,
які б дали Мені хоч звичну міць духа.
Що шукає любові у надприродної істоти,
бо не може досягти Її з тим, що поруч.
Через те Я й став добровольцем.
Люди давно не вірять в Бога,
але Їм потрібна сповідь.
Не прощення, а розуміння,
що їх "гріх" вислухають
і не засуджуватимуть, -
Він повільно піднявся, скинув простирадло,
і підійшов до живої маси, яку зиб вкривав,
і говорив вже наче до неї, а не до нас, -
Ми всі - песимісти і оптимісти,
ідеалісти та матеріалісти - фантазери.
У різні періоди Свого Життя
Ми по різному до нього ставимося.
Малюємо картини цифрами і візерунками.
Наче для когось, а насправді тільки для Себе.
Я не був ні хвилини у житті щасливим.
Тільки у ті миті, у фантазії закинутим.
Бувши богу подібно, Я відчував сили.
Мені мало Людських можливостей.
Всі втіхи передбачені заздалегідь там,
та їх задоволення, що у перший раз
завжди потужні, наче виверження.
Можливо тільки поруч з Вами
Я зрозумів виразу значення
"Бути щасним, радісним"
Я Буду Руйнувати і Вбивати,
Вам Мене не Знайти і не Зупинити.
Одиниці будуть з турботою в Моїх обіймах
в пітьму віднесені і сюди закинутими,
коли Вашу руйнівну для Мене
любов Я буду зі Своїм соромом згадувати.
Я Вас Обох занадто сильно люблю,
і не можу одну вибрати, а іншу покинути,
тому Я не буду з Вас взагалі Обирати.
Ненаситна похіть захоплює Мою свідомість.
Декому тільки відвідати Любові варто,
щоб зрозуміти, що вона його спалює
в постійних намаганнях бути кращим,
аніж Ти є. І однаково, все рівно,
що Ти вже давно "кращу" версію з Себе не вдаєш.
І однаково не віриш, що Тебе люблять і таким, -
Лейла сховала лице в долонях,
Ліра піднялася і підійшла до нього, -
Ніщо так не заплямовує Душу, як Вбивство.
Я Сам Себе споганив, Я отримав, те чого й Бажав.
Думав наберуся мужності, впевненості,
воюючи в доблесті, проявляючи відвагу.
Але там Я себе розумінням прокляв,
що Любов - це прояв слабкості.
Я не Відчував більшої до Себе Огиди,
аніж після "перемоги" на полі Бійні.
Радість від перемоги швидко проходить,
і єдине що залишається - це самоненависть.
Ліра, що грає в Мені несамовито, неспинно
та все спокоєм наділяє чи то Його позбавляє.
Ти творила для травинки світи величні,
Добрі, сповненні любові і підтримки.
А Я не бачив Їх, далі свого побитого носа.
Не цінував, і нічого не дарував натомість.
Зореграючику, Серденько, пробач,
що Тебе в цей Світ без згоди вкинув,
лиш для власної розради, а зараз полишаю.
Я не можу навіть в лиця це все Вам сказати,
бо нічого, окрім до себе Жалю Я в Них не побачу.
В Мені Люті стіна, що заважає бути відкритим,
ніжним і турботливим, будувати стосунки.
Ви говорили, що все це в мене було,
але Моя невпевненість говорить,
що замало від мене до Вас було того.
Любіть та за одна одну тримайтеся. -
Він простяг в масу руку і зайшов,
різко, занадто швидко, пірнув,
але все ще звідти говорив,
глухо, наче з під товщі води, -
Любити - страждати,
не любити - страждати.
Тепер страждай, знаючи,
що Вона є, та Любов,
але Тобі недоступна..
бо ти - дурни.. -
Ліра за ним пірнула
Лейла в свої долоні
тихо заплакала
Мамо, Ти йшла разом зі мною у тиші
До сотворення світу, до ночі і до дня
Одна в непорушності, коли нічого не було
Мамо, де Ти? Куди Ти зникла? Я боюся
О, Мамо, безодня світла, всеосяжна
О, Світло любові, Ти мене полишила
Я Твоєї Любові ніколи не знав,
але Її згадую, коли мандрую смолою
Що ж Я Люблю? Коли Тебе Люблю?
не відаючи смаку молочного,
я вирвав шланг з трахеї
О, Мамо, поглянь,
як кволо Я йду на дно
омиваючись слізьми
Мамо? Мама!
Я зафарбував хрестом
стерту поцілунком ножа
Твою на мені родиму пляму
Храм Болі, Зали Винищення
Склеп, єдина згадка за цивілізації спустошенні
на Землі, свого колишнього стану пустельній тіні
Діра у просторі і часі, жалюгідність
кінця для всіх Одного, Неминучість
Вакханалія посеред Атріуму
ґвалтування п'ятьох
це Їх вибір свідомий,
що за смерть миліший
Вони давно розслабилися
По власній волі Самі тут залишилися,
тут вони живуть подібно королевам
безтурботні, вишукано харчуються
в найніжніші шовки вбираються
і все що від них натомість потребують -
це віддатися первісним задоволенням
Спускання все в одну, шосту,
що лежить з подушкою під тазом
біль малесенького мармурового басейна
бажаючи і чекаючи, переводячи погляд
грайливо, нестерпимо на п'ятнадцятьох,
що навколо первісно кохаються
вона змушує швидше закінчувати
Всі на Неї тільки і дивляться
Вона виграла цей, новий жереб,
щоб бути тою, самою, єдиною
для Святкування чергової перемоги
як кохання вважатися романтичним може,
якщо воно веде завжди до тваринного,
жорстокого наповнення дна матки
і приведення в цей світ нового,
начебто не для саме того
Все починається з цього,
і все веде до цього
Сатанинського Причастя,
яйцеклітини сперматозоїдом
що сам до неї летить,
а вона того і чекає
як яблуко в саду
на свого черв'яка
Трьохока дрімлюга дивиться на Обрану
усіма своїми очима, все голову повертає
широко дзьоб розкриває, наче позіхає
Дрімлюга росте, закручуючись вихром
з рябого пір'ї і тонких пасм темно-синіх,
що з'єднуються і надягаються мантією
під розправлені крила, що плечі прикривають
того, що Імені Свого нікому не називає
того, що перед собою лебединий посох тримає
на того, що чорна гостроверха корона величає
Коронований Чорний Пілігрим
полум'я похоті з усіх зганяє
Він речення вдихом єдиним вимовляє:
"- Rin Nok! Shin Tel? Shek Kree.
Яка гидота. Вам не гидко, не противно?
Мені завжди було гидко від такого братерства.
Через що Я в такому участі ніколи і не приймав.
Не дивно, що і живим залишився останнім.
Не думаючи, що наче вже всі блаженства пізнав.
Дехто з Вас вже по трохи закохується в Цих дівок.
Через ревнощі ви почнете вбивати одні одного.
Це вже було, не слід знову повторювати.
Припиніть, досить таким займатися,
краще кожен для себе гарем створіть.
Тільки жінки можуть одного чоловіка
між собою ділити, це первісна опіка.
Бо тільки декілька жінок можуть бути
одночасно від одного чоловіка вагітними.
Первісне стримування ревнощів,
заради опіки і забезпечення.
Інакше - прояви конкуренції
приведуть Тебе до відвернення.
Всі жінки - нащадки тих,
що любили і терплячи ділили.
Бо решта просто не вижили.
А Ми всіх Їх одночасно любили,
бо Вони Всі наших дітей носили.
Вони Сильні, і Сила Їх - безкрай ріка,
що розливається чистою любов'ю, -
Череполиций опускається на коліна
занурює ліву руку в прозору воду
його груди повільно здіймаються,
плечі розправляються,
голова все опускається,
пальці на руці правій
наче в судомі викривляються
мовить на слух нерозбірливо,
видихає різко чорним димом,
що постає навколо нього
палаючими пітьмою силуетами
зі яскравими очима жовтими
поки вода зеленіє і бурлиться, -
"Пророцтва говорили про одиниць,
що матимуть тягар, що потенціал.
В анемічних спробах протистояти
патогенному злому людському нутру.
Зануртесь, пройдіть Хрещення,
Омийтеся Моєю гидкою Вічністю.
Наркотиком в суперздібностях,
що лиш Вам снилися і не доступні
Вам у маріонетках вирощених.
Мені потрібні Мої іридієві корони.
Нічого дурницями займатися.
Вбивати смертних.
Дарувати те,
що і так передбачено.
Вкорочувати те,
що й так триває не довго.
Всесвіт потребує
Вашого Злого Втручання.
Недолугі Боги ставши смертними
відчути Біль нутрощів мають.
Пізнати спустошення Часом
та добро, яке приходить з ним
у митях поза скорботою,
жалем, болем - поза Часом.
У митях турботи за кимось,
до яких Вони не спішать,
думаючи, що все ще попереду,
але найкращі моменти вже втрачені.
Час видаляти очі та зуби гнилі,
і все рівно, що Вони наче ще Живі.
Час обрізати запущений,
і порослий виноградний кущ,
що вже, як колись не плодоносить.
Час обрізати Його під саме коріння,
залишивши тільки одну лозу молоду.
Ця Галактика буде палати в Нашій Ненависті.
Мене Звати Омікрон, Я - Все і Ніщо.
Станьте на коліна перед слугами Моїми,
Темними Пілігримами, що Витягнуті з Діри.
Падіть ниць перед Ними, Богами Справжніми,
поки вони низько вклоняться Мені.
Або згоріть тут і зараз, Моє серце - Сонце.
Мені не вперше розвіювати Ваші прахи."
ID:
916633
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.06.2021 17:33:22
© дата внесення змiн: 02.09.2021 01:42:18
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
Стільки думок,знань,образів,почуттів,темної і світлої краси-скільки,напевне, не назбирається у всіх разом творів на сайті.. 
Захоплююсь!! 
)
