Часова спіраль пронизує її. Може здатися, що вона схожа на домашню великодню ковбасу. Кожне наближення вечора — се наближення апокаліпсису, де пташки б'ються дзьобами у вікна її мозку. Біль, який вона запрошує у своє нутро, змушує тіло тремтіти та битися з однієї стіни в іншу. В'юнкі думки утворюють торнадо, через що вода з очей перетворюється на перекис і все всередині піниться. В такі моменти я сиджу в кутку кімнати й дивлюся на це в 3Де окулярах, беру пульт і навожу на неї цю кульку для сигналу, аби навіжена трохи заспокоїлась.
Сьогодні, певне, повня. Бо навіть диявол не зміг би витерпіти цю різанину між однією маленькою людиною та її внутрішньою копією. Клац. І ось вона гладить своє волосся на голові пальцями ніг та промовляє чи то мантру, чи то заклинання.
Сьогодні я дивлюся уважно на цю виставу, Маріє, спостерігаю. Клац. І ось вона роздягається та стелиться на вологу підлогу (знову забула вимкнути у ванній кран!), її волосся вбирає іржаву воду й ось вона творить, ось вона поєднується з собою та Собою. Скільки ж у ній тих каналів (чи то болю?)?