Розвіялись хмарки, засяяла блакить…
Неквапно йду по лісовій стежині
Під лапами зеленими ялин струнких
До річки, що дзюрчала у долині.
За темною водою не було ялин,
Зеленувато-сірі лиш осики.
Я по осичняку пішла поволі вглиб.
Яка волога й вогкість тут велика!
Був ґрунт такий м'який, багнистий, і сирий, –
Відчутно, як пружинить під ногами.
І тиша навкруги, неначе чародій
Свої в осичняку залишив чари.
Ось спурхнула сорока із чагарників,
Над ними закрутилась, закричала.
Був крик пронизливий, немов недобрий сміх
Мари болотяної, – так здавалось.
Сороку налякати міг лиш хтось живий…
Спочатку за зеленими кущами,
Між листям промайнув
контрастно хтось блідий, –
Я дівчину побачила прегарну.
Сиділа на сухому стовбурі вона,
Задумливо дивилась на осики, –
Спокійна, незалежна, тиха, й мовчазна, –
Тереблячи чорняві волосинки…
27.12.2014
