Янош полегшено перевів подих, на обличчі мелькнула тінь усмішки, миттєва думка - Які заручини і з ким? Здається, тут все само собою вирішиться. Він зацікавлено подивився в сторону Марини й Артура. Вони в розмові навіть не помітили, як усміхнені, щасливі Віола з Баро зникли з поля зору.
Старий спішив назустріч Дмитрові, хотів з ним поговорити. Той нічого не зрозумівши в поведінці Віоли, здвигнув плечима, щось бурмотів собі під ніс.Чорні очі блищали, у них світилася невтішна думка, він різко розвернувся, поспішив до Анжели.
За кілька секунд, Янош грав на скрипці, співав циганську пісню. Марина, ніби всім тілом обперлася на Артура,
- Гарно грає дядько, ще й співає! Хай би дожив до нашого весілля, я би з тобою радо станцювала весільний танець.А ти? Я тобі подобаюся?
Артур пригадав розмову з батьком, що можливо домовляться про весілля і тут же перед очима тупий погляд Віоли. Ніби джмелі гуділи в голові - чи я не так зрозумів, чи переплутав. Але ж мати купила кольє для Віоли, казала їдемо на заручини. Вмить пригадав, що в авто, для Марини лежить червоне намисто. В метушні, він про це, чомусь просто забув. Замість відповіді, ледь посміхнувшись до неї, прошепотів,
- Пішли, я для тебе маю подарунок.
Арсен помітив, як син з Мариною пішов до автівки. Цікавість ятрить душу, потай підглядав із- за бузку. Артур одяг на неї намисто. Вона, зразу схиливши голову, ніби замислилася та це лише на якісь кілька секунд. Вже почервоніла, обійняла його, він припав у поцілунку. Такий розклад подій Арсена вибив з колії - Що ж це коїться? Змарніло обличчя, очі налились кров`ю - Як же домовленість? Він знову, вирячивши очі, дивився на молодих. Артур обіймав, притиснув її до себе. Закривши очі, вона підкоряється йому, як роса танула на сонці. Підкрався відчай - Чорт забирай, вона ж менша за Віолу, ніби тихеньке янгеля, а тут - на тобі! Йти проти домовленості? Сказати, що засватаємо Марину, але ж не годиться меншу доньку першою віддавати заміж. Це ж Дмитро знає та, як сказати йому, як розпочати розмову?
В цей самий момент з будинку вийшла Надія. Помітивши, що її чоловік ніби за ким підглядує, ледь пригнувшись, непоміченою, підкралася до нього. Що ж там такого цікавого, що він так, потай позирає? Від хвилювання, здавалося і не дихала. Стала навшпиньки, подивилася поверх чоловічого плеча. Побачивши сина в обіймах з Мариною, зблідла, закам`яніла, не змогла й слова сказати. Сердитий Арсен, від відчаю зіжав кулаки й різко розвертаючись, зробив крок вперед, збив Надію з ніг. Обоє очутились на траві. Похапцем здіймалися на ноги, мовчки позирали в різні боки. Мабуть на їх щастя, на обійсті нікого не було. Надія товкла чоловіка в плечі, сварилася циганською мовою. За будинком, витерши спітніле обличчя, запитала,
- І куди ти дивився? Що тепер робитимеш?
Розчервонілий, спересердя різко махнув обома руками, ніби між ними ставив залізну огорожу.
- Помовч жінко! Хай подумаю,-.. поспіхом попрямував до садка.
Паморочилась голова, знервовано потирав руки – але ж з цієї катавасії треба якийсь вихід знаходити!
У садку, погойдуючись на кріслі – качалці, сидів Янош. Задумливий, раз – у - раз випускав кільця диму. Почувши чиїсь кроки, озирнувся,
- О, це ти Арсене! Чому розчервонівся, щось бентежить?
Той, з розмаху, гепнувся у крісло навпроти,
- Це добре, що ти тут!Хочу порадитися… Коли ми , ще всі були разом, домовилися з Дмитром, що одружимо своїх дітей, ну Артура і Віолу. А тепер і не знаю, що йому сказати, розумієш, проти сина не хочу йти. А він вже з Мариною цілується, ти собі це уявляєш…
- То, що ж тут поганого? Молоді, кров грає… Себе згадай…
- Так ми ж домовлялися про Віолу. За невістку, я її хотів.
- Хотів! Знаєш хотіти не шкідливо! Але, як так дуже хотів, чому було заручини не зробити?
- Ну, ти ж розумієш, хотілося впевнено стати на ноги, тоді вирішити це питання, Думав сьогодні поговоримо, оголосимо про заручини.
- Ну і в чому справа? Поговоріть… думаю в присутності Артура це буде краще зробити.
- Що та молодь дуже знає! Він матиме таку освіту, йому треба мати видну дружину.
- А ти знаєш, Марина саме й буде йому парою, гарно вчиться, мріє й після школи вчитися. Якщо не помиляюсь, я кілька раз в неї на столі бачив Конституцію України. Що худенька,то нічого, рік - два, вбереться в тіло, тоді й відгуляти весілля.
-Чи зрозуміє Дмитро? От в чому питання.
-Ти Арсене, не гарячкуй! Знаєш, коли дріжджове тісто зо два, чи три рази добре підніметься, тоді й хліб буде вдалий. Тож час покаже синку, а зараз наберись терпіння.
***
Щасливий подією, Баро вже проїхав кількома вулицями містечка. Мав бажання поспілкуватися з дівчиною, хотів дещо запитати.
Віола ж ніби пташка, що вирвалася з клітки, осяяна усмішкою, раз – у - раз, то визирнула у вікно, то з легкою іронією і з гордо піднятою головою позирала на нього.
Окинувши поглядом салон авто, на задньому сидінні помітила гітару. Як було витримати, не запитати, тут цікавість перемогла гордість, легка усмішка покрила її лице, кілька раз кліпала очима, здивовано запитала,
- О! Незрозуміла… А ти що, може на гітарі граєш?
- А що? Хіба я не циганської крові? Не тільки граю, я для тебе іще й нашої заспіваю. Пам`ятаєш, як вечорами збирався весь табір і жінки співали різних пісень. Починали з сумних, а закінчили веселими, завзятими, потім танці до упаду… .Ото було життя.
- Ні, я той час смутно пам`ятаю, так лише декілька моментів.То ми ще довго будемо гаяти час по вулицях, тобі це цікаво?
- Я, мріяв про нашу зустріч, хотів з тобою побути наодинці. Тут є якась річка,чи став?
Вона розмахувала рукою,
- Ні, це в іншій стороні, це далеченько, он туди за пагорб, там парк, за ним і став. Давай… їдь трохи далі, тоді вліво, бачиш стежку, я покажу де збираються всі роми.Це дядько Янош тут править, він же барон. До нього люди часто приходять за порадами. Але він завжди радиться з батьком, каже вже старий, життя змінилося, інші погляди. Знаєш іноді нас з Мариною називає онуками та то нічого, він добрий, ми до нього звикли.…
Запала тиша… Він замислився, шукав слова з чого почати, як донести їй своє бажання, бути навіки разом. Чи зрозуміє, ще ж молоденька, як не злякати, а часом я не був у її планах? Як підійти з своєю пропозицією?
В душі енергія бурлить, шматує серце раз - у -раз, шукає щастя. Настигла думка й вголос,
- Можливо серед цих ромів ти вже нареченого маєш?
- Ні- ні, де ти бачив, вони якісь трохи інші… Можна сказати бідніші та і не такі працьовиті, як батько. Бачу, ти теж молодець, круте авто, значить десь працюєш, не думаю, щоб маком займався.
- Мислиш в правильному напрямку, я собі не ворог, щоби загриміти у в’язницю. Сучасні менти не ті, що були раніше. …Та й хочеться жити спокійніше, не відрізнятися від інших людей, які мене оточують.
Баро закінчив розповідати про своє життя. Віола з захопленням слухала його, інколи скоса позирала й морщила носик, посміхалася. Вони їхали повз посадку за нею виднілось кукурудзяне поле, ближче на пагорбку, в густій траві губилася вузенька стежка.
За кілька хвилин, вона вийшла з авто. Усміхнений, прикував до неї свій погляд. Вона ж, ніби навмисно, зробила кілька стрибків, озирнулася й стала в граціозну позу.. Він різко відкрив двері авто, на ходу у кишеню сховав каблучку, поспішив за нею.
Раз - у - раз вітер здіймав її волосся… Сонячні промені торкалися її усміхненого обличчя… Від глибоких вдихів і видихів, здіймалися і опускаються груди, вона з захопленням роздивлялася навкруги, розвела руками,
- Ось… подивися, яка краса! Наше містечко, як на долоні! Мені тут подобається. Знаєш, коли дядько Янош грає на скрипці, в мене серце завмирає. Мені здається його всі чують, замовкають птахи, навіть гавкіт собак вщухає. На свята тут доволі весело; пісні, танці, традиційне вогнище.
Продовжувала розповідати де знаходиться залізничний вокзал, невеличкий завод, центр міста, храм, лікарні. Він все пропускав повз вуха, любуючись нею, підійшов так близько, що вона почула його гучне, прискорене серцебиття.Забракло сил боротись зі своїми почуттями, став безпорадний проти її чарів - так, наче його п`янив якийсь її запах. Довгий поцілунок…. По її тілу теплий струм, як пробудження природи навесні. Вмить почервоніла, довкола озирнулася.
Його очі заграли,сипнули іскорками, раптово вирвалося з вуст,
- В яких стосунках ти з Артуром?
За мить її очі миттєво округлилися, посерйозніла,
-Ой, не мели дурниць, - сухо скривилася, наче з`їла кислицю. Що в мене з ним може бути?! Яка я, а який він, ніби молодий гороховий стручок. Він же батькової статури, як стане мужнім, теж буде з животиком, ніби на шостому місяці вагітності.
Баро так розсміявся, аж присів,
- Ну й порівняння зробила! Ми з роками теж змінюємось, ти про це не подумала?
- Не думала і не хочу думати. Хочу бути вільною, хочу за кордон поїхати, побачити світу та думаю батько не відпустить.
І пригладивши ногою траву, присіла на неї,
- Коліна не болять? Сядь поруч, милуємося природою. Люблю коли довкола буяє зелень, коли тепло - люблю ходити босоніж. Це я так взулася в ці капці, для годиться, тож гостей зустрічала.
За мить присів поруч, однією рукою обійняв за плече,
-Я думаю, ще рік і тобі, як і всім дівчатам в такому віці, треба буде заміж вийти. Свого батька знаючи, він це не відкладає в далеку шухляду. Ти ж, ще не заручена, наскільки я знаю. От якби перед тобою стояв вибір – я, чи Артур, за кого би пішла?! Кому б віддала своє серце, довірилася?
- Ото запитання! Зараз погадаю….
Повільно закривши очі, вона крутила вказівними пальцями, потім розводить руки і намагалася зіткнути пальці один до одного. Ну, як дитина – подумав він і схопив її за руки, повалив на траву, ледь не торкаючись уст,
-Що за вигадки?! Віоло тут життя вирішується, а в тебе жарти, якісь дитячі забави…
Трохи обурено, кліпаючи очима,
- Ха! Що не можна й пожартувати.
Вмить, з привітною усмішкою, подалася до нього пишним тілом, знову повільно закрила очі, ніби подала знак - цілуй мене, цілуй. Його теплі долоні торкнулися її обличчя, пристрасно поцілував. Коли ж його губи відпустили її, запитав,
- Віоло, мій сонячний зайчик, ти підеш за мене? Ти тут сувора,а тут вже й ніжна, якою ж насправді ти стала? А я тебе єдину, ще з дитинства кохаю. Скажи чи я потрібен тобі? Ти мені віриш?
Її несмілі кінчики пальців торкнулися його чола, посміхаючись, куйовдить густу чорну чуприну,
- О, за дешево ти мене хочеш, думаєш, як браслет подарував, поцілував і я тобі вже про все розповім, кинусь у обійми?
- Не спокушай до гріха,- приліг поряд, - Браслети, намиста, це не основне, що ти відчуваєш до мене? Ти в Молдавію поїдеш зі мною? За мене заміж підеш?
-В Молдавію? А ти, що на постійно там влаштувався?
- Так, зроблю ще пару ходок за кордон, куплю квартиру. Будеш господинею. А пізніше я планую перейти на туристичні автобуси. Поїхала би зі мною, побачила Європу. Ось уже і збулася би твоя одна із мрій!
Запала тиша… Але вона хотіла, щоб він більше поспілкувався з нею, на грудях поправила локони волосся, підняла руки догори,
- Баро, подивись на небо! Яка краса! Білі хмаринки мов пір`їнки, ніби підморгують мені. Яскраве сонце щиро посміхається, пестить моє рум`яне личко, дарує яскраві теплі промінчики. Ти знаєш, я люблю дивитися на небо, ось так лежачи. Мені здається я лечу разом з тими хмарами, чую своє гучне серцебиття, ловлю повітря, насолоджуюся життям. О! Подивися туди, - показала рукою, - Бачиш, з заходу чорна хмара насувається, ще й може бути дощ.
Спершись на лікоть,
- Вона далеко від нас та й ми ж на авто.
І прихилився до неї,
- Ото розмріялася… Лечу… Ти ж не дитина, а дівиця! Ось виходь за мене, будеш моя цариця, озолочу… Кохатиму, як лебідь лебідку!
- Та ти що! Це жарти, чи справді просиш моєї руки? То де ж каблучка на заручини?
Ніби тільки раз кліпнула очима, перед нею тримав каблучку,
- Даєш руку, чи ні?! Підеш за мене?
Так несподівано - мелькнула думка в її голові - а чи й не сниться все це мені? Пристально дивилася в його чаклунські очі, легке зітхання вирвалося з уст,
- Піду… Піду Баро!- трохи замислившись, продовжила,- Та напевно ж не зараз, коли школу закінчу.
Від хвилювання ледь тремтіли руки, він одяг їй каблучку, пригорнув до себе, поцілував довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.
- Сонце моє, мій дорогоцінний діамант, ми заручилися з тобою! Тепер нас ніщо і ніхто не посміє розлучити!
Звільнившись від його обіймів, прошепотіла,
- Ти так цілуєш, що я хмелію, ніби випила вина.
Розкинувши руки, дивилася на небо. Він різко встав, попрямував до авто,
- Я зараз, зачекай!
Повертаючись, Баро кілька раз доторкнувся до струн гітари і поставив перед нею коробку цукерок Рафаелло,
- Пригощайся! На жаль вина не можна, думаю ти не будеш, а я ж за кермом…
- Ой, такі цукерки я бачила по телевізору, це ти звідки їх привіз?
Сяючими очима дивилася на нього, ласувала цукерку, прицмокувала та вмить нагадала,
-Ой, ти що будеш грати, але ж нам треба повертатися.
- Думаю встигнемо…
Лунала пісня про кохання і їй здалося, що не тільки вона її слухає, а й все містечко. Легенький вітер куйовдив її кучеряве волосся. В очах зоринки, на душі тепло, серцю хочеться радіти, не відпускати цю щасливу мить.
***
Непомітно підкрадався вечір… В садку чоловіки грали в доміно…Дмитро вкорте позирав на годинник – не раз настигла думка -Вже й пора повернутися, ох Віоло - Віоло, що ж ти коїш. Поки вас повіддаю заміж, зовсім посивію.
Янош спостерігав за ним, вирішив втрутитися, прошепотів,
-Ти би Марину з Артуром послав за ними, думаю вона знає, де вони так довго можуть бути.
Закінчивши ігру, Дмитро спішив знайти Марину.
В будинку, час від часу, чути розмови… Жінки знову готували салати, накривали стіл пахучими наїдками. Але ті розмови майже ні про що, трохи про моди, про погляди на життя. Надія чекала розмову про дітей, думки, як оси, в голові гуділо… що ж буде далі? Анжела ж, жінка мудра, виважена, наспівувала циганську пісню. В усьому довіряла чоловікові, тому й про дітей ні слова..
В одній із кімнат, Марина розповідала Артуру про навчання. Хлопець, побачивши на столі Конституцію України, здивовано запитав
- А це тобі навіщо?
- Ну ти ж вивчаєш «Право», а хіба мені не можна? Якщо чесно, хочу все життя бути поруч з тобою.
Він ніби й не чув цих слів, визирнув у вікно,
- Десь Баро з Віолою пропали?
- Вона тобі така важлива?
- Та ні, я би вже дещо перекусив.
Кілька секунд і Марина перед ним тримала бутерброд з копченою ковбасою і сиром, припрошувала,
- Ану, давай скуштуй!
Вони по черзі, відкусювали маленькі шматочки і посміхалися. Коли з бутербродом було покінчено, обняла його за шию,
- А тепер дякуй!
- Ти така проста, як дрова. Але ж приваблива!
Він тільки торкнувся її губ, як в кімнату зайшов Дмитро. Де стояв, там і якусь мить і закляк, очі мало не вилізли на лоб, важко перевів подих,
- Артур! Що ти собі дозволяєш! Це тобі не іграшки!
Марина притулилася до Артура,
- Тату, а може ми заручимося з Артуром, що скажеш?
- Це з яких пір дівчата перші про це говорять? Це він має вирішити, а не ти!
Донька ледь зблідла, зніяковіла, косо позирала на хлопця. В одну мить, ніби спалахнуло багаття й полум`я торкнулося його обличчя.
Та Дмитро не звертаючи уваги різко звернувся,
- Ти хлопче краще сядь за кермо авто та поїдь з Мариною, знайдіть мені ту пару голубів, де вони можуть так довго вештатися. Ви всі, як діти, тож треба навчитися поважати і інших, а не думати тільки про себе.
Артур, як слухняне телятко, не проронивши ні слова, опустивши плечі, попрямував до авто. Дмитро гнівно подивися в очі доньки,
- Давай,одна нога там - друга тут, щоб швидко мені. Що теж заміж не терпиться?! Ой, дівчата- дівчата, ранні пташки!
***
Слухаючи пісню, Віола від задоволення примружила очі. Раптом звідкись, наче здалеку до них донісся грім. Водночас привернула до себе увагу Волга, яка неподалік зупинилася навпроти них. Дівчина різко піднялася на ноги, торкнулася плеча,
- Вставай ! Чуєш вже гримить і здається до нас гості.
З авто вийшло троє молодиків. Не поспішаючи, перший високий, як жердина, білявий, ссутулившись потирав руки,
- Ану- ану… і що це за краля тут відпочиває?
Бачивши чужинця, її наскрізь пронизував страх, холодні мурашки пробігли по тілу, спиною притулилася до Баро,
- Це не з наших…
Слідом за білявим, йшов нижчий за зростом хлопець ромської національності. Дівчина уважно придивлялася на нього, але зрозуміла, що він не з містечка. За мить почула знайомий голос, полегшено перевела подих. Останнім за ними йшов Яник Ворон, саме той хлопець, що вподобав Марину. Він розвів руками,
- Віоло! Тобі, що наших хлопців замало, що ти сюди чужинця привезла? Е- е – е дівчино, так не годиться….
Віола встигла прошепотіти,
- Цього я знаю, він залицяється до Марини.
Баро віддав їй гітару,
- Знаєш роме, життя така штука, воно постійно змінюється, обертається навколо своєї осі, ми з тобою можливо й за весільним столом зустрінемося, породичаємося,- протягнув руку і продовжив, - Будемо знайомі, я Баро - наречений Віоли.
Білявий різко розвернувся, відхилив руку. Баро, став поміж них,
-Ша-ша, що за розклад… Яник, що за дівка й чия вона, що я не знаю.
- Так тебе ж тут два роки не було. Це онучка нашого барона, старша донька Дмитра, бачиш, як виросла.
На лиці білого розпливлася єхидна посмішка, погляд голодного вовка пронизав Віолу з ніг до голови, став навпроти неї,
-А може він зіграє, а ти нам поспівай і потанцюй. Може я першим буду в твоєму ліжку.
Після цих слів Баро весь напружився, стиснув кулаки,
- Ти ж хоч і пофарбувався, правда не знаю для чого, але ж маєш знати наші звичаї.
- Та досить про звичаї, не той час… Гарненька, повненька, даси цицьки посмоктати?
Баро миттєво різко викрутив йому праву руку назад, той, хитаючись, впав на коліно. Намагаючись піднятись, вуха різонула гучна лайка, потім хрипло сказав,
- Що може позмагаємося, хто виграє, того й дівка.
Яник підійшов до другого хлопця,
- Так не годиться, ми ж з одного містечка.
У відповідь той здвигнув плечима,
-Та, що я та й хто я проти нього, якась мурашка.Сьогодні тут, завтра десь. Я з кочівників, встрявати не буду.
Баро вирішив, що краще домовитися, розійтися по – мирному, злегка відпустив руку білявого. Той, як півень скакав перед ним, вже в руці крутив доволі товстий залізний ланцюг,
- Ну що давай,чи боїшся?!
Яник знервовано закрутив головою, крикнув,
-Ні- ні! Хлопці не треба!
***
Об`їхавши вулицями і побувавши в парку, Марина з Артуром не знайшли авто Баро. Дівчина нервувалася, показувала дорогу і розповідала, де ще вони можуть бути.
Авто підіймалось на пагорб, де ввечері збираються роми, вона помітила два авто,
- Дивись наші там, давай швидше, піддай газу! В ці хвилини, від хвилювання обличчя Віоли поблідніло, вся тремтіла, серце ледь не вискакувало. Білявий прийняв образ нападаючого ведмедя, махнув ланцюгом перед обличчям Баро, той ухилився. Артур вчасно засигналив і різко направив на них авто. Хлопці розбіглися в різні сторони. За мить Артур вискочив з авто, на білявого націлив травматичний пістолет,
- Тобі прочитати статтю, за якою підеш за грати, чи підеш з миром?
Біля Яника вже стояла Марина, кулаками товкла його в груди,
- А ти, що стоїш дивишся?! Це ти такий боягуз, а іще хочеш, щоб я з тобою дружила?!
Ніхто й не помітив, як надійшла чорна хмара. Майже над ними, небо навпіл розрізала ясночола стріла, сліпучо і біло усе освітила, Від гучного грому все здригнулося. Неподалік від Волги, блискавиця влучила у старий граб, який миттєво зайнявся полум`ям. На якусь мить всі заклякли, страх стис їм горла, перехопивши подих у легенях. Сім пар очей округлилися, дивилися на вогонь, як на примару.
Великі краплі дощу приводили до тями, білявий крикнув
-Ой, це ж не моє авто!
І кинувся до автівки….
Знову загриміло… Марина заволала,
-Гайда - гайда! Автівки, як приманка для блискавки, хутко тікаймо звідси!
Віола, все ще здригалася від страху, намагалася опанувати себе,
-Можна сказати, це нам пощастило, адже блискавиця могла вцілити в любе авто.
Баро висловив свою думку,
-Нам повезло, що обійшлося без бійки, не люблю коли так намагаються вирішити питання. Молоде, зелене, до того ж і не виховане, а корчить із себе господаря… Ох чому деякі наші роми такі задиркуваті, шукають собі пригод, чи то така вада….
- А що ж ти хочеш, он, через три будинки від нас живе сім`я. Мають дев`ятеро дітей і ні один з них не ходить до школи. Як думаєш, хто з них виросте?! За які статки живуть не знати. Он батько, вже два роки поспіль взяв у оренду невелике господарство, вирощує поросят. І людям дає роботу і ми, можна сказати, не бідуємо.
Марина в захваті від Артура. Вона дивилася на нього з широко розкритими очима, любувалася. Дівчина не настільки злякалася блискавиці, її більше втішала реакція і сміливість, вона поцілувала його в щоку,
- А ти молодчина! Я з дитинства мрію про такого чоловіка. Ти такий запальний, рішучий, сміливий!
Змахнувши краплі дощу з чола, хлопець зауважив,
-Ой, не перехвали! Краще не відволікай, бачиш дорога мокра.
***
Баро натиснув на гальма... на обійсті нікого.
- Ну от , тепер можна й розслабитися, ми на місці.
- Дивися й дощ майже вщух, маленький січе,- підтримала Віола.
Він обома руками обійняв її, притиснув до себе.
- Що сонечко, дуже злякалася?
- За тебе злякалася!.
Зненацька засигналив Артур, підігнав авто майже впритул.
За мить з будинку вийшли батьки. Нерозбірливо доносилися гучні слова циганською мовою. Посеред них став Янош,
- Так, припиніть базар! Чи свою молодість забули?!
Марина з Артуром зупинилися біля дверей авто. Чекали поки Віола, невпоспіх, вилазила з авто.
Баро, вже підхопив її за руку,
-Давай допоможу.
- Та я заплуталася в цих волана… зачекай!
Янош підняв руку, сердито,
-Діти і де ваша повага до батьків?!Чи незадовго ви десь розважалися?
Віола вирячила очі, думка – стріла - як зняти цю напругу? Вона зробила крок вперед, показуючи каблучку, підняла руку догори,
-Ви всі можете нас привітати! Баро попросив моєї руки і я піду за нього. Ось, він одяг мені каблучку. Тату! Тож ми заручилися, а через рік, забере мене в Молдавію.
Баро ж, міцно тримав її за другу руку, хоча про це, сам мав бажання поговорити з Дмитром. За їх, так званими законами, жінки мають більше мовчати, ніж говорити.Особливо у вирішенні серйозних справ. Хоча Баро розумів, що Віола поквапилася, все ж не наважився її зупинити. Арсен і Дмитро ніби домовилися, одночасно нахилилися до Яноша,
- А як же домовленість?
Янош підвів брови, озирнув всіх довкола,
-Що за розмови Віоло?! Тобі хтось давав слово?
Всі переглянулися… Барон поглянув на небо,
-Здається дощу не буде, ану хлопці, всі за мною. А ви цокотухи, всі сидіть у будинку, чекайте на наше рішення.
Неподалік від будинку, Янош, Арсен і Дмитро розсілися в альтанці, хлопці ж, для себе принесли лавку, розмістилися під яблунею.
З дерев спадали краплі, навіювали думки, за якийсь час проганяли їх. Артур, сам по собі мовчкуватий хлопець, майже не хвилювався, він зрозумів, що Віола не для нього, як батьки не проти, то й батьків попросить за Марину. При спілкуванні з нею, зрозумів, що дівчина, хоч і багато говорить та розумна. Саме така, що все життя піклуватиметься про нього, кохатиме й цінуватиме, втішало, що не гордячка й до того ж симпатична. Що худенька, то не біда, розцвівша квітка - не зразу пишна.
Розчервонілий Баро, сидячи на лавці, раз – по - раз- потирав руки, зрозумів, що йому дістається найбільше.
Минуло з пів години... Янош з чоловіками говорив тихо, часто дивився в сторону хлопців. Занепокоєний Баро, прислухався до слів, але так і не міг зрозуміти, про кого більше мова. В голові ніби молотом гупало- Віола буде моя! Вона моя - нікому не віддам!
Янош ще раз уважно поглянув на чоловіків, переводив погляд до хлопців,
- Ви думаєте буду молодих сварити. Ні! Це ви так виховали своїх дітей. Раніше старші вирішували кого з ким одружити. І сім`ї були міцні і поважали наші звичаї. Що ж тепер?! Пожинайте те, що зростили. І не ображайтеся один на одного, що порушили домовленість. Бачу все одно породичаємося… Чи хтось з вас проти?
Дмитро і Арсен знали, що замало приділяли уваги вихованню дітям. Але ж і час змінився, кожен в душі ніби себе виправдовував. Та наважитися, заперечити барону не посміли.
Арсен піднявся з лавки,
-Оскільки я маю синів і тоді була моя пропозиція,тож напевно я першим маю право на слово. Не хочу йти наперекір бажанню синам, їм жити, хай самі вирішують свої долі. Ми чого прагнули –добились, тож хай і їм повезе в житті.
Він до Дмитра протягнув руку, той у відповідь подав руку,
-Я радий, що ми порозумілися.
Янош кожному на плече поклав руку,
-Тоді гуляймо заручини!
Нарешті- майнула думка, коли Баро помітив рукостискання.
Арсен йшов першим - як важко зробити цей крок!Адже це на все життя і хочеться, щоби діти були щасливі. Баро, стиснувши кулаки, ледь тупотів ногами – терпіння й спокою - вселяв собі. Хай рідному сину скаже рішення.
Артур, побачивши батька, в недоумінні поглянув на Баро, підвівся з крісла.,
-Артуре, синку! З Баро все зрозуміло, він Віолі подарував каблучку, що ти на це скажеш?
Ніби шукаючи підтримки, здвигнув плечима, несміливо,
-Якби я зараз мав каблучку, подарував би Марині.Чи ти скажеш зарано?
-Та ні, як кажуть - » Куй залізо поки гаряче», думаю краще зразу зробити заручини, а то дивися, ще й викрадуть твою дівчину.
То ніби сонце засліпило очі, Баро від щастя їх на мить закрив і уявив сяючі очі Віоли.
За столом всі весело гомоніли… жінки припрошували скуштувати страви, чоловіки вкотре підіймали келихи. Заручені пари, як голуби воркотіли один до одного. А на обійсті, згадуючи успіхи і падіння, все прожите життя, Янош з натхненням грав на скрипці.
Літо 2021р.
ID:
923554
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.08.2021 10:51:50
© дата внесення змiн: 29.08.2024 19:46:45
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|