Самотня ти, хоч поруч той кого ти звеш коханим,
Ти віриш й ждеш, що стане щастям він твоїм незнаним.
Плекаєш план життя вперед на сотню ро́ків,
Зневірюєшся і біжиш не зробивши й перших кроків.
Не перша ти така, ти йтимеш знов, утретє і усьоме,
Поки не віднайдеш між вами щось обом вагоме...
Йому ти теж болиш, та він не вивчив твою просту мову:
Шануй і обіймай, тут дотик важливішим є за слово!
Не мертва є ця мова ніжності! Вона жива й чарі́вна,
Лиш то́му є біда - кому вона чужа і примітивна.
Самотності не подолаєш примусом до неї,
Гидкий акцент байдужості прокра́деться з трахеї.
Спинитися б колись, спитать себе, що буде далі?
Мине запал бентежний, чи підуть з ним і жа́лі?
Здобутком є чи втратою, що ліжко це ділити вам навіки,
Чи буде так, щоби самотність не лилася крізь повіки?
надихнувся в Рільке